Софія Русова, громадська діячка і авторка унікальної системи національної освіти, народилася в садибі Олешня на Чернігівщині у французько-шведській родині (її дівоче прізвище Ліндфорс). Із дев’яти років жила в Києві, де закінчила гімназію та близько познайомилася з родинами Лисенків і Старицьких, у яких панувала атмосфера українського патріотизму. В 1871 році заснувала разом із сестрою Марією в Києві перший дитячий садок і водночас працювала в гуртках позашкільної освіти для дорослих. У 1874 році в Петербурзі діяльно брала участь у роботі українського земляцтва і допомагала у виданні повного «Кобзаря» Т. Шевченка в Празі. З 1879 року вчителювала в Олешні, а через два роки була заарештована за зв’язки з революційними колами і багато років перебувала під постійним наглядом. Через переслідування поліції їй часто доводилося змінювати місця проживання, але повсюди — у Києві, Одесі, Харкові — Русова організовувала народні читання, нелегальні школи, очолювала Національний комітет учителів, викладала на Вищих жіночих курсах і у Фребелівському педагогічному інституті в Києві, була засновником і редактором журналу «Світ».
У 1917 році Софія Русова стала членом Центральної Ради. У цей період вона і створила план і програму єдиної трудової національної школи. Після падіння УНР і до 1922 року працювала викладачем педагогіки в Кам’янець-Подільському університеті й очолювала Українську національну жіночу раду на західних землях. У 1923 році Русовій довелося емігрувати. До кінця днів вона залишалася професором Українського педагогічного інституту імені Драгоманова в Празі.
Педагогічні погляди Софії Русової ґрунтувалися на тому, що розум має управляти всією діяльністю людини, а відтак насамперед необхідне виховання розуму. Уже в той час вона вважала найважливішими складовими виховання гуманізм, народність, відповідальність перед природою та національною культурою. Педагогічні ідеї української просвітительки далеко випередили свій час і лише в наші дні здобули загального визнання.
