Продовження. Початок – «ПРО НЕСКАЗАНЕ» від 05 січня.
Трошки витримав час. Щоб схлинуло. Надмірна радість. І багнюка.
Але по суті.
Вчинок Валерія Залужного «спадковий мільйон – рідній армії» у більшості народу викликав купу емоцій – від ейфорії і екстазу до озлоблення і роздратування. Але мало кого залишив байдужим.
Хтось почав приміряти цей шляхетний вчинок на себе, хтось на своє оточення.
Чим темніше небо – тим яскравіші на ньому зорі.
Вчинок В.Залужного (і у цьому не його провина і не його піар) особливо яскраво виглядає на фоні зеленої брехні і крадівництва (Хламідія, Кірюша-шевроле, єрмако-гуманітарні щури та інші), на фоні призначення оральної майстрині послицею у Болгарію і подорожі прикордонної речниці до Парижу та купи інших скандалів – від міноборонівських яєчок до парламентських автолюбителів шикарних авто.
Я не пророк і не Нострадамус. Але бачив достатньо. За час своєї служби.
Я бачив начальника Генерального штабу (НГШ), який набулькувався гарячих напоїв так, що відмінялися міжнародні зустрічі і відсовувався на горище підпис найважливіших документів.
Інший НГШ привніс у паркетні кабінети сленг в’язниці і вимагав від підлеглих казати «присідайте!» замість «сідайте!» та запам'ятався, окрім дерибану полігонів, лісопилок та іншого знищенням єдиного військового ВНЗ танкових військ, в якому він до речі і навчався.
Я бачив НГШ, який у перші місяці війни, вдарившись лобом у переборку кунгу швидко евакуювався до шпиталю і став воєнно-контуженим.
Я бачив НГШ, який тягнув на собі війну, поділяючи цю тяжку ношу з такими ж генералами, яких потім зроблять винними за усе. Від Іл-76 над Луганськом до Іловайська.
Я бачив Головнокомандувача Збройних Сил (главкома), який за державний кошт зробив собі «подарункову кандєйку» і дарував (!) візитерам недешеві перові ручки «паркер» з написом «Від Головнокоманувача»!!! Цей главком разом з іншим НГШ-ой (в якого в декларації знайшлося з півдесятка нехілих земельних ділянок по всій України) скорочував армію на 40000 за рік-півтора до відкритої російської агресії.
Я бачив міністра оборони, для якого власна значущість вимірювалася розміром великої зірки на його погонах (щоб була найбільша розміром від інших!), і якому у військах дали презирливе поганяло «Юдашкін».
Я бачив командувача, який відмовився виводити підпорядковані війська проти Майдану. І вулиці у Білій Церкві і Києві носять його ім'я.
Я бачив військового фундатора, який одночасно командував видом Збройних Сил, отримував військову пенсію, а у вільний від керманичства час, ще й підпрацьовував науковим співробітником у військовому науково-дослідному інституті (мав прізвисько у військах спеціально упакованого шматочка солодкого формованого виробу, інколи глазурованого).
Я бачив Верховного чотирьохкратного ухилянта, який до верховенства з 95-кварталівської сцени співав «ордена раздать солдатам – генералам по патрону»!
Так, багато бруду я закаламутив, багато хто кривиться від прочитаного. Багато хто категорично не хоче згадувати.
Але. Я вірю.
Що в моїй багатостраждальній державі народжується нова еліта.
Військова. Військово-політична (народ Чехії під час української війни довів власну мудрість - після пропутлерівського Земана, який також любив позагалядати в очі і інші місця, зійтись десь посередені, обрав генерала-патріота Петра Павла).
Війна закінчиться. Перемогою, І покликання цієї еліти – рвонути! І вивести країну з зеленого смердючого болота великого крадівництва і великої брехні.
І шляхетний вчинок В.Залужного для мене – моральний крок з цього болоту. Далеко не перший. Але знаковий.
Дві небезпеки бачу як пересічний громадянин.
Щоб військово-політична еліта не злякалася майбутньої відповідальності, не погодилася на найменше. Що малоймовірно.
І, вже повторював – друге, більш небезпечне.
Вогонь, вода, і мідні труби.
Далеко не всі витримують випробування мідними трубами слави.
Далеко не всі.
Але я вірю. Що не розчаруюсь
P.S.: На заклики не розхитувати рояль, неначасі, звинувачення у продажі себе за щчеколядки і торт, шпигунстві на користь рашки реагую дуже емоційно і неадекватно.
Переможемо.
Позивний Don
