Я знаю, що ми виграємо цю війну. В моїй системі координат це не означає повернення на кордони 1991-го року. Ба більше, я боюсь такого сценарію, бо деокупований Донбас з великою вірогідністю стане для України тим, чим стала для сталінського СРСР Західна Україна. Сибіру, аби переселити туди кілька мільйонів, в нас немає. В росію вони навряд чи всі втечуть. От і думайте, що робити, з цим троянським конем української державності. Тому про перемогу я говорю не в термінах кордонів, а в розумінні справжньої української субʼєктності. Коли ми самі визначатимемо своє майбутнє. Можливо з оглядкою на Вашингтон, Брюссель, Берлін, Париж, Варшаву, Пекін, Стамбул чи навіть Москву ("географія – це доля"), але без права їхнього вирішального голосу у наших справах. Цю перемогу ми рано чи пізно здобудемо на полі бою.
І тоді Україна постане перед справжнім викликом: чим наповнити здобуту за таку дорогу ціну незалежність. Як репреватизувати українську державу, яка працює на інтереси небагатьох? В якій на виборах розігрується ліцензія на легітимну інкасацію території, копалин, активів та посполитих на наступні 5 років? Яка – за Чарльзом Тіллі (див. War Making and State Making as Organized Crime) – більше нагадує організоване злочинне угрупування , а не класичну Res Publica? Як змусити державу служити власним громадянам, а не тільки використовувати їх як ресурс?
На НАБУ не задонатиш, і в ДБР не запишешся добровольцем. Відпрацьовані в перебігу війни моделі субʼєктності української нації у протистоянні із зовнішнім ворогом виявляться неефективними у протистоянні з ворогом внутрішнім. Який – на відміну від путінської орди – завжди матиме одну засадничу перевагу – легітимність. Мовляв, бачили очі що (на виборах) купували. І тут, виборовши такою дорогою ціною незалежність, ми потрапимо в зачароване коло вкраденої чи радше приватизованої держави. Яка обслуговує інтереси небагатьох можновладців набагато краще та ефективніше за інтереси власних громадян.
Найгірше, що корупція, непотизм, сервілізм не є суто українськими вадами. Вони глибоко закорінені у людській природі і розквітають скрізь, де культурні патерни та дієві інституції не притлумлюють це гріховне начало в людині. Держава не може триматись на праведниках та героях. Аби не сотворити собі кумирів і не перетворити "моральний кодекс строителя коммунизма" на ширму, за якою приховують ГУЛАГ. Ефективна система управління визнає, що людиною рухають амбіції та егоїзм. Але у суспільстві амбітних егоїстів один егоїзм має обмежувати інший егоїзм. Система має бути сконструйована у такий спосіб, аби особисто его працювало на загальне благо.
Одразу визнаю, що більшості суспільств це не вдалося. Науковці (зокрема Дуглас Норт та його співавтори) навіть придумали спеціальний термін для невдах – суспільство обмеженого доступу. Такі суспільства домінують у сучасному світі. Влада у таких спільнотах схожа на поліцейського, який – щойно хтось протоптав нову стежку – ставить на ній шлагбаум і починає брати за прохід цією стежкою мзду. В таких державах влада отримує мзду не за надання сервісів, а тільки тому, що вона влада (і дуже часто у власну кишеню замість державної скарбниці). Ти мусиш платити тільки тому, щоб вона не заважала тобі жити. А якщо відмовляєшся платити – заважатиме.
Так от, аби перестрибнути від суспільства обмеженого у суспільство відкритого доступу має трапитися справжнє диво. До влади мають прийти ті, кого Джефферсон називав "природною аристократією". Ті, хто любить свою країну більше за свою родину. Ті, хто хоче увійти в історію, а не стати самим багатим українцем. Але самих амбіцій увійти в історію замало. Гітлер точно бачив себе фундатором Тисячолітнього рейху, а не його гробовщиком. Треба бути дійсно аристократом в оригінальному, грецькому розумінні – від слова ἀριστεύς — найкращий. Колись мій учитель Девід Вільямс говорив, що найкращий президент той, хто не хоче бути президентом. Але одразу додавав, що знає в історії таких тільки двох: Вашингтона та Манделу
Аби репреватизувати державу, аби змусити її служити власним громадянам, а не можновладцям, нам потрібна нова аристократія – нова українська шляхта: освічена, певна себе, загартована в боях та благородна. Яка Україну любить більше за владу. Тут до місця пригадати, що батьки-засновник США, які підписали Декларацію незалежності, були майже певні, що британські жовніри переловлять їх та публічно повісять в науку норовливим колоністам. І тим не менш, жоден не відкликав свій підпис.
Я дуже сподіваюсь, що ця нова українська шляхта народжується в горнилі цієї війни. І не тільки на фронті, де мільйонна армія – лише зріз нашого неоднорідного суспільства. Ця шляхта має народитися з відмови жити по правилах, які навʼязують нам ті, хто вкрав і приватизував українську державу. Де гроші важливіші за гідність. Людське життя дешевше за відкати. І свій важливіший за те, хто правий. Де сервілізм відкриває кращі карʼєрні перспективи за професіоналізм. А вміння інтригувати цінніше за талант перемагати на полі бою.
Якщо ж така нова українська шляхта не виросте, якщо не згуртується у потужну силу, якщо не візьме владу у цій країні – що ж, ми і надалі належатиме до більшості, якій – на жаль – не вдалось. І не певен, що наступний шанс репреватизувати державу трапиться ще за мого життя...
