Можна, однак, звертатися до самокритичних, відповідальних людей, а не до персонажів, позбавлених уміння вибудовувати причинно-наслідкові ланцюжки й бодай на кілька кроків прогнозувати результат своєї поведінки.
Хоча… Цілком не певен, але щодень підкидає вагомі аргументи на користь того, що деякі, навіть відверто шкідливі для України та її народу вчинки мешканців Банкової, — далебі не бездумні і легковажні…
Пригадаймо, до прикладу, зовсім свіжу риторику Зеленського та його найближчого оточення про НАТО. Офіційно прагнення до членства у Північноатлантичному альянсі є конституційною нормою. Тобто влада апріорі мала б дотримуватися Основного Закону, гарантом якого є президент (попри його переконання, ідеологічні смаки та фобії). Так, але останнє можна артикулювати не прямо, а опосередковано.
Тому антинатовською риторикою спочатку спекулювали, не бажаючи помічати попереджень Заходу про агресивні
плани Росії. Відтак, — після лютого 2023 року, коли неготовність до війни нічим було крити, — жупел "поганого НАТО" юзали, коли йшлося про "повільну допомогу" Україні, і непрямо
тицяли цим у бік вайлуватих, однак відданих партнерів. Напередодні доленосного історичного саміту Альянсу, коли західні союзники прямо заговорили про неготовність України до
статусу кандидата через відсутність реформ, корупцію у час війни, яка межує з мародерством, негаразди зі свободою слова тощо, у повітрі прямо таки висіла фраза Зеленського: "Чому
ми досі не у НАТО?". Сумнівна метода відповідати недорікуватим запитанням на серйозні закиди — наголошу — доброзичливців.
Чим усе завершилося – відомо. Але "відкладене членство" - не "відкладений сир". Метастази брехні та лукавства надалі проникають у суспільну свідомість, сіють сумніви та недовіру.
Схожа історія – з перспективами членства України в Євросоюзі. Так, ніхто у владі не наважиться заперечити євроінтеграційні прагнення більшості. Однак розмови про це обмежуються стандартними фразами, самозрозумілими прикладами, одне слово, методами бюрократії, яка завжди знайде шлях, аби зберегти статус кво. Щобільше, євроінтеграційні закони, які, здавалося б, мали б проходити у парламенті з монобільшістю, як на конвеєрі, раптом наштовхуються на масу перешкод, казуїстичних поправок, прискіпувань та інше. Найобурливіше: у тіло зовні потрібних та цивілізованих законопроєктів імплантуються геть неприйнятні новели. Останній приклад: ухвалення закону про посилення фінансового моніторингу щодо політично значущих осіб (PEP-ів). Так, він був серед вимог МВФ, але хто допетрав втулити туди "довічний статус" таких осіб? Волів би списати те на "синдром виконавця", та більше схоже на "синдром шкідника".
Чим завершуються такі "безневинні забавки" влади? А ось чим.
Згідно з результатами Київського міжнародного інституту соціології (29 вересня – 9 жовтня), 54% українців наразі вважають більшим пріоритетом для України членство в НАТО, а не членство в Євросоюзі. Здавалося б, природно: країна воює, і відповідно – потребує плеча союзників. Але порівняймо: п’ять місяців тому, у травні 2023 року 92% українців хотіли б, щоб Україна стала членом ЄС, а 89% – членом НАТО.
Ще одне: кому спало на думку у соціологічному опитуванні вдатися до протиставлення рівня прагнень українців в обидва міжнародних союзи? Чи
це випадковість, чи свідома маніпуляція, призначена для публіки, вразливої до тез "пацифістів" найгіршого штибу?
Танці з бубнами під заклинання "Чому ми не в НАТО?", "А чим краща та Європа?" рано чи пізно спричинять не те що розчарування, а байдужість суспільства. Вода камінь точить, - так, як і хробак сумнівів, з’їдає рештки здорового глузду, щобільше — інстинкту самозбереження.
Пригадую кінострічку Тобі Гайнса "Брекзит" та філіппіки її головного героя, роль якого яскраво зіграв Бенедикт Камбербетч, мета яких зводилася до банального: "Європа стане символом, назвою для будь-чого - для всього поганого, що є або що було". Хіба хтось заперечить "успіх" ізоляціоністів?
