У 2022 їхній населений пункт був під постійними обстрілами, та й зараз він в межах досяжності тих самих РСЗВ, не кажу вже про ракети, ті дістануть всюди.
І при всіх цих факторах люди купують нові квартири, будують будинки (не ремонтують, а саме будують), і не планують нікуди їхати.
Виникає просте питання - це дійсно така віра у ЗСУ чи просто затятий оптимізм?
Чи ці люди вірять, що нічого страшного і як казав один полковник у 2020 році (доречі, досі служить): "Ну була одна Україна, буде дві, в одній з них буде російський прапор та рубль, нічого страшного, для людей нічого не зміниться"?
Особисто для мене життя з 2014 року перемкнулося в режим "standby" і я чітко розумію, що цей режим може тривати дуже довго.
Так-так, я знаю, що життя продовжується і що той самий Ізраїль багато десятиліть живе у режимі війні і нічого.
Але ми не Ізраїль. У нас перемога і виживання нації за будь-яку ціну так і не стало головною ідеєю, метою та державною концепцією. Чим далі - тим більше я бачу помилку 2016 року, коли відгороджений від війни народ розслабив сідничні м'язи і вирішив, що війна йде якось сама собою, спеціально навченими людьми і тому його вона не стосується.
Така політика призвела до невтішних результатів на кшталт висновків "війна йде, тому що це бізнес".
Ну а вказаним на початку посту людям я реально хочу позаздрити, але не вмію.
Ну і бажаю, щоб ваші будинки дійсно вціліли, бо оптимізм має бути нагороджений.
