"Янголятка" - Гліб Бабіч

Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка,

Піднімаються, наче по сходинках, хмарами вгору до Бога.

Озираються діти самотньо, питають – «Де мамо?», «Де татко?»

Заздрять тим, хто родиною рушив в дорогу.

А на вході до раю блокпост, і Архангел – розгублений ротний,

Опустив автомата, і плаче, і руки тремтять, відчиняючи браму.

Рай поринув у дим. Він бере їх за руки, веде їх наосліп, скорботний.

«Мама?.. Янголе, де вона? Ну ж бо, знайди мою маму!»

Що йому відповісти? Бо страшно, і зуби зчепила судома.

Як це Боже? Чому? Ми ж тримали цей всесвіт? Ми ж начебто варта?

«Тихо дитятко. Все вже скінчилось. Не бійся. Ти вдома.

Мама прийде ось-ось. Я вже кличу. Хоч так і не варто…»

Янгол дивиться вниз, скрізь вогонь, захлинається знову від болю -

Що це? Начебто пекло вже вийшло із прірви на землю роззявивши рота?

Що ж ти, Господи, знов в таку ціну даруєш їм волю?

Хто ж її понесе, коли діти їх стукають в наші ворота?

Там чорти начепивши хрести мажуть в руни броню, і горять, але лізуть.

З неба падає полум’я злива і град - на любов’ю просочену землю.

Діти дивляться в небо, чекають на тебе… Натомість приходить залізо.

Підкажи… Накажи – і я пекло мечем від людей відокремлю.

Бог зітхнув. Бог погладив дітей по волоссю що попелом вкрите.

«Бачиш, янголе, ось і з’ясовано - хто чого вартий, і хто там засвоїв уроки.

Це їх діти, любов їх і сенс - піднялися до неба як квіти.

Як молитва до мене. Віч на віч. Без черги. Без строків.

Я не кину їх, янголе. Надто висока ціна, і зайшло все далеко.

Землю мають тримати живі. Тут в раю вже достатньо дітей і героїв.

Бачиш, гарна прикмета – і попри війну повернулися в гнізда лелеки.

Що ж. Піду на підмогу. Подай мені піксель і зброю».

Переляканий світ накладе на стурбованість соту велику печатку.

Діти дивляться в небо, де смерть, як лелека, літає по колу.

Йдуть по небу босоніж маленькі розгублені янголятка,

А назустріч їм Бог в однострої спускається долу.