Побалакав тут із Галаном… Так, із Ярославом Галаном, тим, якого було застрелено 24 жовтня 1949 р. над рукописом під назвою «Величие освобождённого человека». Залитий його кровʼю, цей рукопис у радянські часи зберігався у музеї того ж таки Галана у Львові. Де ті папірці зараз, не знаю, статтю він писав для російської газети з нагоди десятої річниці «возʼєднання» західно-українських земель з радянською Україною.
«Чудесная советская жизнь победоносно шагает вперёд и рождает новые песни, новые легенды, в которых звучит величие освобождённого человека».
«По совісті – інтернаціоналіст, – писав про себе у щоденнику незадовго до того, – по духу – ленінець».
- Ваші ленінці, – кажу йому, – давно мовчать, та їх, власне, вже немає в наявності, а ось їхня протилежність майже панує. Це я про породу, яку ви ганьбили як «буржуазних націоналістів». Ніяк не хочуть визнати, що ні їхня брехня, ні чиясь правда про давні «визвольні змагання» вже нікого не цікавлять – все це сучасності до одного місця.
- Не до двох? – питає Ярослав, і я згадую, що він був не тільки публіцист, а і драматург, писав навіть комедії.
- Так, – кажу, до двох, – бо де один отвір, там і другий. Ледь помітну відстань між ними моє село називає юриндою, що і є первісним значенням цього слова. Отже, їхні нинішні національно-виховні зусилля можна вважати справді досить юриндовими. Ну, приблизно такими, як проповіді нашого попа, який вважає, що треба хоча б інколи щось промовляти, а не тільки хрестити-вінчати-відспівувати, заради чого люди його і годують.
- Як я вас розумію! – каже Галан.
- Розумієте? Але ж ви теж були брехуном. Брехун і расист,
- Я – расист?!
- А хто ж? Класовий расист. Ось ти промовляєш на зборах у колгоспі імені Франка Куликівського району Львівської області. 1949-й рік. Людей щойно загнали в колгосп, перетворили на отару, а ти їм кажеш: «Ми будуємо щасливе і радісне життя на оновленій землі. Але на нашому шляху ще стоять найлютіші вороги колгоспного ладу – куркулі та українські буржуазні націоналісти». Куркулі – це відосно заможні селяни. Комусь більше, ніж сусіду, пощастило, хтось більше здібний до хазяйства і не ледащо. Призначити таку людину ворогом – що це, як не класовий расизм, який у вас називався класовим підходом?
- А що, її, по-вашому, не було, класової боротьби? – подає він голос, а я чомусь згадую, що сказала матері одна дівчина, повернувшись удосвіта після першого досить плідного побачення. «Ви, мамо, що не кажіть, а кістка там є».
- Була, пане, була – і класова, і світоглядна, і усяка боротьба.
Було два табори тих же комуністів. Один складали люди, які жадали всесвітнього комунізму, а для початку – на просторах колишньої Російської імперії. Із ними не погоджувався Микола Хвильовий. Він був теж за комунізм, але український, самостійний. «Геть від Москви!» – було його гасло. Умовляв нарід прямувати, зрозуміло, у комунізм, але без Росії над собою, бо інакше від українства уже завтра нічого не залишиться – російськість його поглнне. Хотілось бідоласі не тільки комунізму, а й українства. Затрелився, коли побачив, що його не розуміють і налагодились кінчати.
- Другий червоний табір мені уособлюєте якраз ви, Галан. Гнали від себе думку, яка доля може спіткати українство, якщо воно себе зіллє із російським комунізмом. Мовчки виходили із того, що все якось влаштується. Головне для вас було – подолати вітчизняний націоналізм, тим більше, що він був у спайці з гітлеризмом. Був, хлопці, був! – це вже звертаюсь не до Галана. – І ще й як був: Неньку від євреїв звільняв охочіше, ніж навіть від комуністів. Сьогодні тим звільнителям ставлять памʼятники по селах Західної України.
- Гарно, що я хоча б до цього не дожив, – зітхає Галан.
- Тебе, – кажу, – серед погромників не було, тому ти мені не такий бридкий, як їхні відбілювачі, але ти теж плекав свою брехню. Хвильового вже давно не було на світі, а ти все нагадував людям, що він не просто «щиросердо шапкував перед Заходом», а був «полонений психологічною Європою Муссоліні і Гітлера».
Можна казати, та й кажуть про трагедію усіх учасників тодішнього українського дійства. Одні закривали очі на злочинність Москви, інші – Берліна, але ніякої трагедії, як на мене, ні з ким не було. Що ж, казала кожна сторона про себе, так треба, того вимагає і те вибачає нам наша велика справа.
- Хай і так, – каже Галан із позасвіту. – Але навіщо зараз робити героїв із отих гітлеровських українізаторів? Ціла дивізія українських вигнанців-письменників і усяких митців увійшла за німцями в Україну. Відроджувати українство – так кажуть досьогодні. Видавати українські газети, книжки, влаштовувати культурні заходи... Був навіть журнал під назвою «Дозвілля». У ньому працював відомий вам Шевельов… Невже думали, що німці їм дозвлять розперезатись на щастя Неньки? Це ж був уже сорок перший рік. Із тридцять девʼятого йшла війна. Діяла антигітлеровська коаліція. На відміну від неї, вони що, не бачили, не знали, не розуміли, що таке Гітлер і його Німеччина? Планували українізувати Неньку під благодійним німецьким наглядом! Хай скажуть: чому їм так не хотілось, щоб перемогла Антигітлерівська коаліція? Тому, що в ній був Радянський Союз, Росія. Краще Гітлер, ніж Сталін, хай із ним і Рузвельт, і Черчіль. Так вони вважали. Оце їм застило очі, позбавляло розуму. Під Гітлером українізувати і усамостійнити Неньку… Що мало бути у головах отаких її синів та дочок?! А із них уже поробили героїв «визвольних змагань». Не жертви дурної самопропоганди, а герої. Що, ну, що треба творцям оцих казок?
- А що, – питаю, – треба було тобі, коли ти писав хоча б оце?
«Невпізнанною стала галицько-волинська земля, іншими стали її люди. Подихом вликого плодотворного життя насичене повітря, яким вони дихають. Ті, що відчули весь жах гніту, знають, чого варта свобода. Даремні зусилля заокеанських послідовників Гітлера». Як тобі чути оці свої слова через 74 роки?
Отак і побалакали. Наскільки я міг зрозуміти, особливо вражає його, як вправно, невимушенно, хоча і не прямо, сучасні «буржуазні націоналісти» відносять до «визвольних змагань» створення дивізії СС «Галичина».
- Ну, пане-товаришу Ярослав! – сказав йому на це, – Вони, у свою чергу, запитають вас: хіба не ви до тих же «змагань» відносили створення колгоспів?
Прощаємось ми на згоді, яка, правду сказати, не дуже втішає обох: що долю України віками творила не тільки Росія і такі інші своєю силою, хижістю, підступністю. Своє робили також і Галани, і їхні, так би мовити, антропологічні вороги. Тому-то Україна як держава тільки зараз і постає – на крові її захисників.
………
ІЗ ВІДГУКІВ НА ЧЕРНЕТКУ ЦЬОГО ДОПИСУ
Відгук перший.
«Граматичних помилок чимало, але правити не буду, бо ідей вашого опусу категорично не сприймаю. Не можна ПОХОДЯ говорити про серйозні речі та ще й із ким! Знайшли героя! Тьху! Воно калічне й куплене НКВД, коротше, не постать, із якою про серйозні речі мову, навіть уявну, вести. І не розуміти, що українці від відчаю хотіли використати шанс постання незалежної України і опинилися між двох хижаків, із якими на два фронти вели боротьбу – наша трагедія, яку ви розглядаєте з позицій кцп наративів...».
Відгук другий.
«Не на часі! Не на користь України в цей час. Це так, якби жінка зранена, згвалтована приповзла шукати порятунку – а
її швиргонули ногою об стіну. Зрештою:
1) Навіть Бандера несхвально говорив про "Галичину".
2) Навіть на Нюрнберзькому процесі, де правили кцп_пабєдітєлі, "Галичину" не визнали злочинцями.
Між страшних жорен мололи і мелють нас, а тоді питають: а чого це ви не в білих польтах і не в рукавичках, і взагалі – чого захищаєтеся?!».
