Світовий порядок тріщить по швах, а Україна виявляється не суб’єктом, а заручником великої дипломатичної гри. На наших очах формується новий геополітичний шифр, у якому жертві нав’язують відповідальність за тривалість війни, а агресору — “дають шанс на мир”. І хоча це подається як реалізм, у суті — це прецедент зради, що відкриває двері новій хвилі глобального насильства.
Ознаки розвороту: спроба зафіксувати поразку під виглядом миру
Упродовж останнього тижня (5–12 квітня 2025 року) світ побачив низку подій, які свідчать про зміщення глобального наративу щодо України. Йдеться не лише про перемир’я — а про де-факто узаконення окупації. Сигнали з Вашингтона та окремих європейських столиць говорять про готовність прийняти “статус-кво”, а отже — розшматування України:
• США просувають тимчасове перемир’я без зобов’язання РФ вивести війська. Україна погоджується під тиском, оскільки без цього заморожується військова допомога та обмін розвідданими.
• Генерал Кіт Келлог публічно пропонує поділ України на зони контролю, як у Берліні 1945-го, з демілітаризованою буферною смугою. Після шквалу критики він намагається дати задню: заявляє, що «його неправильно зрозуміли», що не йдеться про поділ територій, а лише про «зони відповідальності союзників». Але навіть це уточнення не змінює суті: мова йде про територіальне зонування без виведення окупаційних військ.
• Посланник Трампа Стів Віткофф прямо пропонує «швидкий мир» — через визнання російського контролю над чотирма захопленими областями. І поки він озвучує ці тези публічно, Москва мовчки тисне, посилюючи обстріли й сподіваючись закріпити «нову реальність» на фронті до 9 травня.
Показово, що ці “плани миру” координуються без участі України. Київ, який ще 2023 року був суб’єктом глобального порядку денного, нині відтиснутий до ролі прохача: йому пропонують обирати між “поганим” і “ще гіршим”.
Що насправді відбувається: переклад провини на жертву
Москва системно змінює оптику: вона — не агресор, а сторона конфлікту, що “втомилася” від війни, як і всі інші. В інформаційному полі вона діє за класичним алгоритмом:
1. Нормалізує насильство: мовляв, війна триває вже довго, “всі сторони винні”, “пора зупинити кровопролиття”.
2. Протягує мир на своїх умовах: через посередників (Віткофф, Орбан, Бен-Салман) створює ілюзію багатостороннього процесу.
3. Підміняє поняття: замість “окупації” — “зона контролю”; замість “поступок” — “реалістичний компроміс”.
4. Перекладає відповідальність: якщо Україна не погодиться — вона “затягує війну”, “не хоче миру”, “ставить під ризик допомогу”.
Це нова форма гібридної війни — дипломатично-інформаційне нав’язування поразки, коли агресор стає арбітром, а світ погоджується, бо втомився боротися. Це небезпечніше за ракети: бо це руйнує саме уявлення про справедливість у міжнародній системі.
Чому перемовини з Путіним не приведуть до миру
Перемовини між Сполученими Штатами та Росією вкотре демонструють нерозуміння Дональдом Трампом суті російсько-української війни. Його переконання, що з Кремлем можна «домовитися», є не лише хибним, а й небезпечним. Росія не веде дипломатію в західному розумінні. Для неї переговори – це лише продовження війни іншими методами. Кремль ніколи не відмовиться від своїх імперських амбіцій просто так. Він сприймає переговори як спосіб виграти час, відновити сили і завдати нового удару.
Будь-яке «перемир’я», запропоноване Росією, – це пастка. Це не крок до миру, а стратегічна пауза перед новим витком геноциду українців. Історія це доводить: домовленості між Москвою та її жертвами ніколи не дотримуються Кремлем. Усі «перемир’я» – від Мінських угод до припинень вогню в Сирії – оберталися новими хвилями агресії.
Історія будь-яких домовленостей із Кремлем демонструє: Москва використовує їх лише для перегрупування, зміцнення сил і накопичення боєприпасів. Приклади з Грузії, Придністров’я та Сирії ясно свідчать, що російська дипломатія – це лише військовий інструмент. Схоже, Трамп не розуміє цієї закономірності або свідомо ігнорує її.
Його наївне переконання, що можна змусити Росію припинити обстріли й війна поступово зникне, не витримує жодної критики. Москва не сприймає компроміс як кінець війни, а лише як можливість тимчасового перегрупування. Будь-яке «заморожування» конфлікту дає Кремлю час зализати рани, відновити виробництво зброї та розгорнути нові мобілізаційні кампанії.
Генетика зради: карта трьох сортів народу від Партії регіонів
Щоб усвідомити масштабність сценарію «розшматування України», треба озирнутись у минуле. Ще в 2000-х роках Партія регіонів на чолі з Віктором Януковичем активно просувала ідеологему «трьох Україн»: поділ на умовно проєвропейський захід, нейтральний центр і «російськомовний південний схід». Цей поділ підкріплювався візуально — картою, яка демонструвала “ментальне розшарування” країни, яку активно поширювали на проросійських ток-шоу, у медіа, а згодом і в політичних стратегіях.
Тоді це подавалося як аналіз — а насправді було виправдання майбутньої федералізації та дестабілізації. Історія показала: зона, яку тоді умовно визначали як “русский мир”, сьогодні вкривається мережею окупованих або атакованих регіонів РФ. Від Донецька й Луганська до Херсона, Мелітополя і частин Харківщини — ці території співпадають із “блакитною зоною” Партії регіонів, де десятиліттями формувався інфосередовище капітулянства, проросійського реваншу і антиукраїнської риторики.
Це не просто збіг. Це — свідчення того, що РФ готувала вторгнення не лише армією, а й політичною агентурою всередині України. Янукович, Медведчук, Царьов, Бойко — усі вони були трансмісійними механізмами, через які Москва готувала розкол: ментальний, політичний, адміністративний. Росія не вдерлася в Україну зненацька — вона десятиліттями формувала “легітимне” підґрунтя для цього — мапи, концепти, ідеї “розшарованої України”.
Це і є відповідь, чому сьогодні план «зон контролю» так легко заходить у західних столицях: він спирається на наративи, які Кремль просував давно і ретельно. І якщо ми не назвемо ці речі по імені — нас не зрозуміють і не захистять.
Усталений мир у класичному розумінні — неможливий
У цій війні не може бути сталого миру, якщо він не базується на справедливості, а справедливість — це відновлення суверенітету України. Мир можливий або як перемога жертви, або як капітуляція перед агресором. Третього не дано. Усі інші формати — це просто нова форма окупації, нова дата для майбутньої війни.
Для України припинення вогню — це шлях до знищення держави. Ті, хто виживе, будуть зазнавати тортур, репресій і геноциду через фільтраційні табори. Вже є численні докази звірств росіян на окупованих територіях. Якщо Україна перестане чинити спротив — вона перестане існувати.
Наслідки: не тільки для України
Це не лише про Україну. Це — про нову еру безкарного ревізіонізму. Якщо Росія отримає винагороду за агресію — зламається стримуючий механізм для всіх інших диктаторів. Китай отримає зелене світло для Тайваню. Іран — для Іраку. Туреччина — для Північної Сирії. Війна стане вигідною.
Історія знає ціну угод, підписаних на крові інших: Мюнхен-1938, Будапешт-1994, Оман-2020. Не можна вчергове віддати Україну — навіть тимчасово. Бо це означатиме, що жертви 2022–2025 років стали фоном для політичного продажу майбутнього.
Ключ до всього — це розуміння, що розшматування України не почалося у 2022 році. Воно почалося давно — через пропаганду, внутрішніх агентів впливу, карти “ментальних розломів”, спроби федералізації, дискредитацію української мови і армії. І сьогодні світ лише підбирає уламки того, що Москва давно заклала як вибухівку.
Якщо ми не пояснимо це світові — він знову підпише Ялтинську угоду за нашою спиною. І знову зрадить не лише нас, а й саму ідею вільного світу.
