Географія — це доля країни. І не такі ми вже й знедолені. Україна має шанс поєднати Китай, найбільшого виробника товарів, із ЄС, одним з найбільших ринків збуту, чимало при цьому здобувши. Як це зробити, розберемося.
Україна — це Європа. Але чи так це з погляду метагеографічного позиціонування України?
Про метаісторію ви, певно, чули. А що ж таке метагеографія?
Це позачасове, абстрактне та узагальнене географічне позиціонування країни в контексті історіософських, культурологічних і навіть сакральних процесів, що відбуваються в ареалі її розвитку.
Так от, метагеографічно Україна є не лише частиною Європи, а й частиною Євразійського степового поясу / коридору, що простягається від Північного Причорномор'я, Кавказу до Казахстану, Монголії та Китаю.
Важлива історична деталь: Україна — єдина землеробська культура, яка входила до переважно кочового життєвого укладу Євразійського степового поясу.
Власне, тому землеробська культура в Україні після краху Київської Русі розвивалася без своєї стаціонарної державності, в рамках чужих політичних проєктів.
Стаціонарні держави на основі землеробської культури формувалися або на північ від Євразійського степового поясу, або на захід від нього, головно під прикриттям природних перешкод.
Випадання ж із Євразійського степового коридору призвело до дуже швидкого поглинання території України спершу Великим князівством Литовським, а згодом і Польським королівством.
Союз Богдана Хмельницького з татарським ханом Іслам-Гіреєм став першою спробою рецепції України до Євразійського степового поясу. І поки ця рецепція перебувала в активній фазі, Україна успішно чинила опір Польщі та розвивала свою державність.
Натомість Україна втрачала суверенітет і можливість реалізовувати власний національний проєкт, щойно потрапляла у залежність від північних (Росія) чи західних (Польща) імперських формувань, антагоністів Євразійського степового коридору.
Запорозька Січ у цьому плані стала першим лінком між стаціонарною землеробською та кочовою степовою культурами, сформувавши відповідний метакультурний архетип українця, землероба та людини степу одночасно.
Багато діячів української історії розуміли цей чинник «євразійської відкритості» країни.
Якщо взяти концепції відомого українського географа Степана Рудницького та геополітика-націоналіста Юрія Липи, в їхніх працях вимальовується така картина.
По-перше, найсильніші природні перепони, що захищають нашу країну, перебувають на заході, але для нас вони не мають захисної ролі, оскільки Україна прагне долучитися до політичної Європи.
По-друге, з тієї ж причини ці «природні перепони» на заході виконують роль «лежачого поліцейського» на шляху азійських імперій в Західну.
По-третє, Євразійський економічний пояс розгортається в геополітичному метапросторі, можна сказати, «до географічного упору» — від Китаю і до природних цивілізаційних вододілів Європи.
Отже, зовнішня інвазія в Україну з боку Євразійського степового коридору (за умови вичленування з нього), що відбувалася протягом останньої тисячі років, передбачувана та зумовлена.
Як цю проблему планували вирішити українські геополітики
У XX столітті було оформлено концепцію подолання євразійської відкритості шляхом формування східного флангу України у вигляді контролю над Північним Кавказом, Доном, Кубанню, Азовом і нижньою течією Волги.
Азовське море у цій концепції Рудницького та Липи має стати «внутрішнім» морем України.
Однак формування східного флангу у цих концепціях було можливе лише за умови розпаду Росії, а розпад Росії — як наслідок залучення у війну на боці України великих західних держав, наприклад Німеччини чи США.
Цей географічний принцип і сформував дві концепції: цивілізаційне протистояння з Росією та формування навколо України Балто-Чорноморської дуги, або «Чорноморської осі».
