— Діду, а чи правда, що задовго до того, як московити почали пишатися своєю Куликовською битвою, наші предки разом із литовцями вщент розгромили орду й визволили українські землі від татарського ярма? — Грицько заворожено дивився на Олексу, підкладаючи сухі дубові гілки у багаття. — Хто з наших князів тоді стояв на чолі війська і чому про це так довго мовчали?
Олекса випустив з люльки сизий клубок диму, повільно поправив сивий вус і стиха мовив:
— Щира правда, малий. Битва на Синіх Водах 1362 року — це одна з найвеличніших, але незаслужено забутих сторінок нашої звитяги. Вона відбулася за цілих вісімнадцять років до Куликовської битви й мала куди більші та триваліші наслідки для всієї Східної Європи.
У середині XIV століття Золота Орда поринула в смуту — так звану «велику зам'ятню», коли хани змінювалися чи не щороку, а ординська влада слабшала. Великий князь Литовський Ольгерд Гедимінович вирішив скористатися цим моментом, аби визволити давньоруські землі від татарської залежності та приєднати їх до своєї держави. Але це був не просто загарбницький похід литовців — це був спільний союз Литовсько-Руської держави, де руські (українські) землі грали ключову роль.
Восени 1362 року військо Ольгерда рушило на південь, у дикі степи Поділля. Біля річки Сині Води (нині це річка Синюха) їм перетнули шлях об'єднані сили трьох татарських феодалів — ханів Кутлубуга, Хаджибея та Дмитра. Ординці розраховували на свою звичну тактику: оточити ворога, засипати його хмарою стріл і розірвати кіннотою.
Проте Ольгерд збудував військо у формі кількох вигнутих назовні кутів (півмісяцем), розділивши його на окремі полки. І головний ударний кулак цього війська складали саме українські князі зі своїми дружинами.
Кокретно у цій славетній битві брали участь:
Князі Коріатовичі (Юрій, Олександр, Костянтин та Федір) — сини Коріата Гедиміновича, які очолювали подільські та новогрудські хоругви. Саме вони після перемоги стали володарями Поділля, збудували фортеці в Кам'янці, Смотричі та Бакоті, відроджуючи край.
Князь Володимир Ольгердович — син Великого князя, який очолював київські дружини, а після битви посів київський престол, відновлюючи автономію Київського князівства.
Князь Дмитро Боброк-Волинський — видатний полководець із волинського княжого роду, який привів за собою загартовані волинські полки.
Князь Патрикій Наримунтович — очільник стародубських та сіверських хоругв.
Коли татари пішли в атаку й засипали передні лави стрілами, русько-литовські полки не здригнулися. Завдяки залізній дисципліні піхоти та стрімкому контратакувальному удару важкої кінноти під проводом князів Коріатовичів та Дмитра Боброка, тактичний півмісяць Ольгерда стиснувся, зламавши татарські лави. Всі три татарські хани були розгромлені, а їхні залишки ганебно втекли до Криму та Добруджі.
Значення цієї битви для того часу було колосальним. Вона остаточно визволила Київщину, Поділля, Переяславщину та Чернігово-Сіверщину від понад столітнього золотоо Ordynського ярма. На відміну від Куликовської битви, після якої Москва вже через два роки знову палала від хана Тохтамиша й далі платила данину, битва на Синіх Водах назавжди зламала татарське панування на більшості українських земель.
— А яке значення це має для нас сьогодні, діду? — тихо спитав Грицько.
— Величезне, Грицю, — Олекса подився у вечірнє небо. — Синьоводська битва спростовує міф про те, що українці нібито століттями були лише безправними жертвами окупантів. Вона доводить, що ми були повноцінною державотворчою та військовою силою в центрі Європи, яка вміла перемагати найстрашніших ворогів. Це перший успішний масштабний союз України та Європи проти східної орди — приклад, який дає нам наснагу та впевненість у нашій боротьбі й сьогодні.
На зображенні представлена картина «Битва на Синіх Водах», яку створив сучасний український художник Артур Орленов (головний художник студії українського батального мистецтва).
