Федоров у вуличній історії не випадковий молодий менеджер, якого раптом полюбила міська молодь із картонками. Він — інтерфейс значно більшої конструкції. За ним стоїть не містична змова і не релігійна казка, а значно конкретніша й небезпечніша реальність: американські defense-tech корпорації, програмне забезпечення для великих даних, воєнний AI, дронові маркетплейси, донорський контроль, цифрова держава, антикорупційний сектор і український оборонний бюджет як найбільша частина грошей воюючої країни.
Palantir тут не фантазія. Представники влади зустрічалися з CEO Palantir Алексом Карпом і обговорювали співпрацю у сфері оборони, безпеки та цифровізації; Офіс президента тоді описував Palantir як компанію з аналізу даних, серед клієнтів якої — інвестиційні банки, спецслужби й hedge funds, а серед засновників — Peter Thiel. У січні 2026 року Україна запустила Brave1 Dataroom разом із Palantir для навчання й тестування AI-моделей на реальних бойових даних; перший фокус — автономні технології виявлення й перехоплення повітряних цілей, зокрема Shahed, на основі візуальних і теплових датасетів. У травні 2026 року тоді ще міністр оборони Федоров зустрічався з Alex Karp і презентував оборонну стратегію України, обговорюючи AI, аналіз даних і масштабування технологічних рішень.
Україна стає не просто країною, яка обороняється. Україна стає лабораторією війни майбутнього: бойові дані, дрони, AI, платформи, автоматизація рішень, аналітика цілей, цифровий облік, маркетплейси озброєнь, донорські гроші, західні корпорації, фронт як джерело даних, солдат як виробник бойової статистики. І коли Федорова захищають як “міністра дронів”, треба розуміти: захищають не тільки людину. Захищають доступ до архітектури, де війна перетворюється на платформу.
Тому боротьба за Міноборони — не романтична битва реформи проти совка. Це боротьба за те, хто буде адміністратором українського полігону. Стара військова вертикаль хоче контролювати війну через Генштаб, накази, закриті потреби, ручні закупівлі й командирську владу. Новий цифровий гегемон хоче контролювати її через дані, дрони, AI, Brave1, DOT-Chain, єБали, маркетплейси, технічні вимоги, виробників і зовнішньо зрозумілий аудит. Донори хочуть контролювати свої гроші. Антикорупційні структури хочуть контролювати прозорість потоків. Дронове лобі хоче контролювати доступ до бюджетів і свої квоти. Банкова хоче контролювати усю політичну керованість війни.
А український солдат знову не в центрі. Він — джерело потреби і людському ресурсі, даних, статистики, подвигу, втрат і політичного виправдання. Проблема не в тому, що дрони не потрібні. Потрібні. Проблема в іншому: хто володіє даними війни, хто контролює алгоритми, хто визначає закупівельні пріоритети, хто бачить всю карту потреб, хто має доступ до рішень, хто перетворює українську кров на технологічний продукт і хто після війни залишиться власником цієї інфраструктури. У 2026 році офіційний сайт президента Аргентини повідомляв про зустріч Javier Milei з Peter Thiel у Casa Rosada. Financial Times писала, що Thiel тимчасово перевіз родину до Буенос-Айреса, купив нерухомість і зацікавлений у libertarian Argentina Milei як просторі політичного й економічного експерименту. А El País окремо писало про дискусію довкола ідеї Milei надати AI-агентам юридичну особу з обмеженою відповідальністю — тобто про дуже радикальні форми майбутнього корпоративно-цифрового світу.
Ось це треба ставити поряд з Україною як відкриту глобальну тенденцію: держави стають слабшими, корпорації даних — сильнішими, війна стає прискорювачем технологій, а населення — керованою базою даних. Україна в цій моделі ризикує бути не суб’єктом, а полігоном: на ній тестують цифрову мобілізацію, AI у війні, дронову економіку, донорський контроль, реєстри, обмеження, військовий облік, автоматизацію закупівель і новий тип “держави як платформи”.
Нам кажуть: цифровізація — це ефективність. Але Китай теж ефективний. Китай справді претендує на глобальне AI-лідерство й просуває власний порядок AI-управління; Reuters писало, що Xi Jinping у 2026 році на WAIC позиціонував Китай як альтернативу американському домінуванню в AI. Але Freedom House одночасно описує Китай як країну з масовим цифровим наглядом, facial recognition, реєстрацією реального імені, цензурою й найгіршими умовами свободи інтернету — 9 зі 100 у Freedom on the Net 2025. Тобто технологічна перевага без свободи — це не прогрес. Це добре налаштована клітка.
Україні не потрібна китайська ефективність без прав. Не потрібна американська defense-tech без суверенітету. Не потрібна донорська прозорість без українського контролю. Не потрібна цифрова держава, яка швидко рахує українців, але не захищає їх як людей. Не потрібне Міноборони, яке перетворює фронт на датасет, а солдата — на витратний об’єкт аналітики.
Тому я не й не сприймаю картонкову романтику про Федорова, бо це не протест за військо. Це протест за один із контурів управління війною. Поки в центрі цієї системи не український солдат, а платформа, бюджет, дані, виробник, донор і міністр — це все одно не український національний інтерес.
Реально за армію борються тоді, коли захищають солдата від усіх — від ворога, від тупого генерала, від корупціонера, від ТЦК, від політичного піару, від цифрового нашийника, від донорського експерименту і від держави, яка забула, що людина не є ресурсом. А тут я бачу поки що тільки великі оборонні гроші, зовнішній сильний вплив з усіх боків і глобальні геополітичні плани на Україну (як територію) без українців
