Що воно таке - "щирість"? Що за фрукт такий? З чим його їдять?
Упевнений, багато хто ототожнює "щирість" з "чесністю".
Як сказав в ефірі один блогер і активіст: "Якщо я бачу, що хтось "козел" так чесно і кажу:"Він - козел".
Буває й така "щирість".
Але є й інша "щирість", що - передбачає відкритість душі. Причому не таку як шлюзи на греблі, що через них у світ білий несеться мул і каламутна вода з наших душ - біль, ненависть, образа, роздратування...
Йдеться про відкритість не назовні, а всередину, про готовність прийняти в свою навстіж розчинену душу весь недосконалий світ, Бога, який, "охолов" до наших молитов, людей з усією їхньою суперечливістю й заморочками .
***
Після мого посту про те, що українській спільноті притаманна підозрілість, яка часто межує з паранойєю, один з читачів написав, що я не такий уже й правий:
"Скільки зараз, під час війни, я бачу відкритих один до одного людей, здається, раніше такого не було".
Що ж, можливо він має рацію.
У ці дні жорстокої екзистенції, коли не знаєш, чи взагалі наступить "завтра", щирість стає запорукою того, що ти, попри все, лишаєшся людиною.
***
Та, стара-добра щирість, яка грунтувалася на спільних наративах, на наївній вірі в Добро, в його перемогу над Злом, вона - уже не спрацьовує. І потрібна якась "нова", яка може вкорінитися на руїнах старого світу.
***
Філософи - метамодерністи швед Даніел Гьорц та данець Еміль Ейнер Фріїс - десь років 10 тому опублікували своєрідний маніфест "нової щирості" , яка прийде на зміну філософії, етиці й естетиці постмодерністського світу ХХ століття.
За минуле десятиліття потреба в новому мисленні тільки зросла. І сьогодні саме слушний час звернутися до їхніх ідей знову.
***
Отже, вважають скандинавські філософи, бути щирим "по-новому", це:
"1. Бути витончено самоіронічним та водночас щирим.
2. Бути як глибоко ідеалістичним, так і надзвичайно макіавеллістичним.
3. Спостерігати, як «Бог помер», а гуманізм - у конвульсіях; утім прийняти це як даність і взяти творення сенсу у власні руки.
4. Відчувати інтимний взаємозв'язок усіх речей: «всесвіт - у піщинці».
5. Прийняти (і навчитися в ній розвиватися) парадоксальність, зламану природу суспільства, культури та самої реальності.
6. Сприймати світ не бінарно, а як поєднання обидвох “і” чи коливання між будь-якими “або”. Це коли не треба обирати собі табір: “політично лівих” чи “політично правих”, а можеш бути й тим і іншим, або жодним з них. Можеш бути прибічником громадянського суспільства і одночасно прихильником сильної центральної влади. Можеш вірити в роль особистості в історії, і одночасно - в суспільні закономірності. Сповідувати як крайній секуляризм, так і щиру духовність... І так далі, і так далі...
7. Погодитися з тим, що світ є нестабільним, що життя - це завжди потік від народження, крізь становлення - до невідворотної смерті.
8. Дійти до висновку, що «нормального, людського” (буржуазного) існування замало для осягнення величі й краси буття.
9. А ще - сприймати життя як гру. Але таку гру, яка потребує надзвичайної серйозності, бо відкриває безліч можливостей - як для немислимого страждання, так і для незбагненного блаженства."
***
Спробуймо відрефлексувати ці тези вже як інструкцію прямої дії.
***
Почнемо з найглобальнішого.Що, наприклад, таке - Ніцшівське 'Бог помер"? Який стосунок має сказане півтора сторіччя тому до нашого сьогоднішнього буття?
А має таки. Бо за цими словами Ніцше приховав витверезуючу істину: немає, у світі ніяких абсолютних і спільних для всього людства законів моралі і порядку. Немає. І апелювати за справедливістю нема до кого.
А отже, розвинув думку Мартін Хайдеггер, ми маємо усвідомити, що ніхто зовні нашими долями не опікується.
І взагалі, підсумували філософи
-постмодерністи, немає ніякої першопричини для існування життя, в тому числі людського, і людської популяції загалом.
Але й рецепт Канта - жити своїм розумом, не спрацьовує. Бо мало хто має мужність ним жити.
Наративи перетворилися на ритуали, цінності - на цінники.
"Гуманізм - в конвульсіях"- констатують Гьорц і Фрііс. (І ми це бачимо сьогодні з усією очевидністю). А що буде після його смерті - невідомо.
***
Тільки й залишається, що "брати творення сенсів у свої руки". Самими для себе. Не очікуючи нагороди і справедливості.
Щось з цієї самодіяльності та й витвориться. Не святі горщики ліплять.
***
А якщо не святі, то й ставитися маємо до себе і своїх міфів іронічно.
Самоіронія - це корисна штука, допомагає в щирості.
Жартуючи над самим собою, ми наче запрошуємо до себе в гості. Відкриваємо забрало, відставляємо щит, кладемо на землю меч.
Ми - відкриті.
Лише дурні і фанатики бояться самоіронії. Бо - оточені ворогами.
Самоіронія цінна й тим, що попри острах дурнів і фанатиків, є добрим засобом самооборони. Ти наче не відбиваєшся від нападника, а тягнеш його на себе, і він падає під натиском власної агресії.
Психотерапевт Михайло Литвак колись поіменував цей прийом комунікації "психологічним айкідо".
Корисна штука - не потребує ані енергії, ані ненависті - все тільки за рахунок нападника.
***
Щирість здається шкідливою в політиці і бізнесі. Бо подовжує шлях до влади і не сприяє конкурентності.
Щирість, мабуть, помічна лише для ідеалістів. Які
ставлять перед собою нездійсненні цілі. І готові на вічному шляху до них терпіти образи, нужду і страждання.
Реаліст планує цілі легко досяжні. Де успіх є передбачуваним.
Ідеаліст може до цілі й не дійти. Його вабить сам шлях, який наповнює життя сенсом.
Ідеалістів не люблять. Вони бентежать алогічністю, збуджують фантазію, збивають з правильного шляху.
Тому ідеаліст не обійдеться без макіавелізму - граничної мотивації і "індиаідуалізації" картини світу, стійкості до коливань суспільних настроїв. Тоді він отримує прибічників і послідовників таких самих як він, що піднімають тост: "за успіх безнадійної справи".
***
Гьорц і Фрііс відмовляють "герою нашого часу" у можливості знайти прихисток у "нормальному людському щасті", пити зрання каву у вишневому садочку, трохи працювати, трохи заробляти, їздити на шашлики, подорожувати світом...
Інформаційний вік все-одно триматиме нас на повідку. І краще нестися, сміючись у слаломі в цьому скаліченому світі, аніж тремтіти на узбіччі в очікуванні апокаліпсису.
***
Бути щирим "по- новому" - це безперевно дивуватися життю, його незвіданності невичерпності. Це - відкривати потаємні зв'язки між безмежним всесвітом і маленким образком в долоні, між долею 90-літньої бабці з сусідньої квартири і долею країни, між сміливістю першоцвітів, що проростають крізь товщу снігу і мужністю рятувальників, що спішать у епіцентри вибухів.
***
Немає нічого у світі, що було би неважливим.
І якщо ми цього не бачимо, то тільки через дальтонізм нашої упередженості.
Немає безглуздих ідей і непотрібних відкриттів, є лише наше невігластво і марнославство.
***
Письменник Френсіс Скотт Фіцджеральд колись казав, що "Пробним каменем першокласного интеллекту є здатність утримувати в голові дві протилежні ідеї одночасно і зберігати при тому спроможність функціонувати».
Його за це звинувачували в лицемірстві і безпринципності, а саму таку властивість називали причиною "когнітивного дисонансу".
Але ж хіба не для того нам дано два ока, щоб бачити речі з двох ракурсів, бо лише тоді вони стають опуклими і знаходять своє місце в просторі?
Саме щаслива властивість утримувати в собі дві реальності допомагає нам не знітитися в повній безвиході, а вірити у власну долю, мати раціональний розум ученого і водночас відчувати Бога; знати, що помреш, але думати про те майбутнє, що настане після тебе.
***
У школі нас не попереджали, що світ може бути настільки парадоксальним, як він постав сьогодні перед нами. А він таким є. Це нас бентежить і пригнічує.
Але парадокси то не ігри нашого розуму. Як писав філософ Бертран Рассел, світ дійсно зітканий з парадоксів, алогізмів і дурниць. А бентежить це нас тому, що людство прагне всі знання свої впихнути в одну тільки табличку множення.
***
Наш шлях - це шлях ніцшевського канатоходця хиткою мотузкою, шлях від тварини до надлюдини. Коли страшно іти вперед, але немає шансу повернутися назад і не можна спинитися. І є одна мета - іти, над натовпом внизу, який то кляне тебе, то підбадьорює, і щоб не було страшно, мугикати простеньку мелодію, і жонглювати порцеляновими блюдцями над головами роззяв...
Наш шлях - бути не терпилою Верблюдом із ніцшеанських снів, не бунтівним Левом, що не кориться порядку, а відчувати себе маленькою дитиною, що натхненно творить свій власний світ кольоровою крейдою на сірому асфальті.
***
У "новій щирості" життя - це гра. Іноді game, з граничними ставками, іноді - play, для душі, коли важливий не виграш, а витончена краса самої гри. Частіше - поєднання першого й другого, як удар гравця по воротах у падінні через себе у вирішальному футбольному матчі.
Іноді перемогти можна, лише граючи красиво.
***
Сприймати життя як гру - це остання настанова катехизису Гьорца і Фріізе. Можливо Homo ludens і є тим, хто врятує людство?
***
Викривлений світ не "прогнеш під себе", поламану реальність не полагодиш людськими інструментами.
Нам залишається доля спостерігача. Але Спостерігача допитливого і діяльного, який як у квантовій механіці змінює майбутнє самим лише процесом свого споглядання.
***
Наше життя - трагічне. Бо багато хто з нас не доживе до кращих часів. Але це - "оптимістична трагедія", бо поливаючи саджанці яблуньок, ми достеменно знаємо: колись наші діти чи онуки зберуть з них врожай.
***
Завершу оповідь рядками з Гьорца і Фріісе, які звучать як справжня поезія:
«... У безнадійному, зламаному всесвіті, де немає Бога і немає ніякого вектора прогресу, з гарантією того, що ви кінець кінцем завжди помилятиметеся, і з усвідомленням того, що все, сказане вами, буде спотворено тлумачитись і втілюватися, і що зрештою ви не станете героєм і навіть «хорошим хлопцем» — ви все одно йдете своїм шляхом з релігійним запалом, з чистою щирістю - і з іронічною посмішкою над власною зарозумілістю»...
І далі:
...«Це - релігійна, блискуча, сяюча віра і залізна рішучість перед лицем повної безглуздості. Але принаймні ця позиція дає змогу щось зробити, щось більше, ніж публікування іронічних мемів - під відкритою неосяжністю і жахливою таємницею ясного нічного неба».
