На мальовничому березі (Тверського Донця, в оточенні крейдяних гір, покритих густим лісом, розташувався Святогорський Успенський монастир. Перші згадки про Святі гори на Сіверському Донці з’являються в письмових джерелах в першій половині XVI ст., проте дата заснування монастиря точно не відома. Існує декілька оповідей про ранню історію Святогорської обителі, але всі вони абсолютно легендарні і позбавлені історичного підґрунтя. У принципі, не можна повністю відкидати можливість того, що монастир тут вперше з’явився ще в середні віки, в кінці XII — на початку XIII ст. У ту пору в печерах над Сіверським Донцем могли оселитися ченці — вихідці з Києва або інших крупних центрів християнства на Придніпров’ї. Відомо, що на той час господарі донецьких степів — половці, вже втратили минулу агресивність і велика частина половецьких ханів на рубежі ХІІ-ХІІІ ст. прийняла християнську віру. В світлі цієї тенденції (на жаль, перерваної татаро-монгольським нашестям) гіпотеза про можливу присутність на Сіверському Донці на початку XIII ст. київських ченців-місіонерів не позбавлена підстав.
У XVI ст. на Сіверському Донці з’являються вартові застави Московської держави (перша згадка про них відноситься до 1526 р.). Погром Москви кримськими татарами в 1571 р. примусив царську владу розпочати реорганізацію вартової служби, висунувши лінію прикордонних фортець далеко на південь. У 1580-х — 1590-х роках в степу будуються нові міста — Курськ, Лівни, Вороніж, Білгород, Оскол, Валуйки, Царьов-Борисов. У середній течії Сіверського Донця розташовуються постійні вартові пости. З документів тих років відомо, що до прикордонної служби царський уряд широко залучав українських козаків («черкасів»). Так, в одній з грамот 1589 р. йдеться про «черкасів» — станичників, сторожів, путівльських козаків і «севрюків государевих», які «по Донцю стоять».
Вірогідно, що з появою московських фортець в донецьких степах і пов’язане заснування Успенського монастиря на Святих горах. Про його засновників і перших мешканцях нічого не відомо. Перша документальна згадка про Святогорський монастир відноситься лише до 1624 р.
Обитель була не тільки релігійним центром, але і вартовим пунктом на південних кордонах Московської держави. До початку XVIII ст. вона не раз піддавалася нападам татар. Для захисту від набігів монастир був оточений кріпосними стінами, аж до 1700-х років тут розташовувався військовий гарнізон з чотирма гарматами, що ніс сторожову і станичну службу. Відомо, що і мешканцями обителі у разі потреби доводилося брати в руки зброю: так, монастирський синодик 1710 р. зберіг ім’я ченця-гармаша Іакова. Гарнізон і монастирська братія регулярно одержували царську «грошову і хлібну платню».
У перше сторіччя свого існування монастир був печерним. У м’якій крейдяній скелі над Сіверським Донцем були вирубані келії і невелика скельна церква Святих Антонія і Феодосія Печерських (до речі, її назва вказує на можливий зв’язок з київською чернечою традицією). На вершині гори був збудований головний монастирський храм Святого Миколи, а вся гора під нею пронизана лабіринтом підземних ходів і галерей з безліччю відгалужень і бічних печер, що служили укриттям під час ворожих набігів.
Життя перших мешканців обителі було дуже нелегким. Крім постійної військової загрози, їм доводилося долати незліченні труднощі, пов’язані з життям в печерах на крутій горі. «... архімандрит з братією з річки Сіверського Донця на всяку потребу в монастир на гору воду носять на собі по сходах бочками по мірі у 200 сажень», — з гіркотою писав в 1679 р. настоятель монастиря Іоїль. Для літніх ченців подібна праця була просто заважкою. У 1680-х роках «для зимняго часу і літняго притулку всяких чинів людям, які приходять в монастир помолитися» на поділі, вузькій смужці землі між горами і річкою, була споруджена дерев’яна тепла Петропавлівська церква. З того часу монастир поступово починає «спускатися» з гори на поділ.
У 1787 р. за указом Катерини II Святогорський монастир був ліквідований, а його майно відписане в скарбницю. Через три роки імператриця подарувала тутешні землі своєму фавориту, князю Р. А. Потьомкіну-Таврічеському. Колишня монастирська церква продовжувала існувати як приходська.
У 1844 р. за клопотанням князя А. М. Потьомкіна і його дружини Тетяни Борисівни монастир було відновлено. Сюди пришли ченці з Глинської обителі. Завдяки їхній праці і праці наступного покоління мешканців Святогорська обитель незабаром перетворилася на один з найбільших монастирів Російської імперії, які користувалися широкою популярністю. Тут бували І. Е. Рєпін, І. А. Бунін, А. П. Чехов. На щедрі пожертвування царської сім’ї і численних паломників були збудовані братський (1887 р.) і настоятельський (1900 р.) корпуси, странноприїмний будинок (1877 р.), побудовані Успенський собор (1859-1860 рр.), Покровська церква з дзвіницею (1847-1851 рр.), двоповерхова Преображенська церква на вершині гори Фавор, низка інших храмів. В околицях монастиря з’являються декілька скитів і в їх числі — Спасів скит поблизу селища Борки, побудований на місці аварії царського потягу в 1888 р.
До кращих пам’яток Святогорського монастиря належить Миколаївська церква (XVII ст.) — справжній шедевр української народної архітектури. Вона стоїть на вершині крейдяної скелі та нібито виростає з неї, органічно вписуючись в навколишній ландшафт. Тричастинний, триголовий храм увінчаний куполом на високому восьмигранному барабані. Неф і притвор зведені з цегли, а решта вирубана безпосередньо в крейдяній породі. З майданчика, де стоїть храм, відкривається захоплюючий краєвид на околиці з висоти пташиного польоту. У XVII ст. тут, напевне, розташовувався вартовий пункт. Піднятися до Миколаївської церкви можна двома шляхами: по зовнішніх сходах і через підземний тунель, вирубаний в товщі скелі. Від оточуючих монастир стін з баштами вціліли тільки дві башти: східна — біля монастирського готелю, і західна — біля підніжжя крейдяної гори.
Головною святинею монастиря була і залишається Святогорська ікона Божої Матері. За переказами, її написав і подарував обителі якийсь афонський чернець, що гостював на Святих горах. У чорні часи комунізму ікона зберігалася в приватних будинках, а після відновлення чернечого життя в монастирі в 1992 р. повернулася в обитель.
Після 1917 р. монастир був жорстоко розграбований, частина ченців убита. У 1922 р. обитель закрили, а її споруди віддали під будинок відпочинку. У подальші роки був зруйнований Петропавлівський храм, підірвані Всіхсвятська і Преображенська церкви, Успенський собор переобладнали в кінотеатр, а трапезну церкви Різдва Богородиці — в їдальню. У роки Другої світової війни з дозволу окупаційної влади обитель на короткий час відродилася знов, але після війни все повернулося на круги своя. Лише в 1992 р. Святогорський монастир знову здобув статус діючого. У 2004 р. обителі був наданий статус лаври. Нині Святогорська Успенська лавра є найбільшим духовним центром для православних Донбасу і Слобідської України.
