Артемій (Артем) Лук’янович Ведель — український композитор, диригент, співак, скрипаль. Народився в родині київських міщан Лук’яна Власовича та Олени Григорівни Ведельських, що мешкали в садибі на Подолі на розі сучасних Братської та Андріївської вулиць (існують, щоправда, версії і про німецьке походження його батьків). Вірогідно, місяцем його народження був квітень — саме цього місяця двічі святкують день великомучеників Артемона й Артемія. Не все остаточно зрозуміло і з роком народження: деякі біографи музиканта називають 1770-й і навіть 1772 рр. Батько майбутнього композитора теж причетний до творчості — він працював художником-різьбярем, мав власну майстерню, виготовляв іконостаси. Вірогідно, прізвище, яким композитор підписувався: яке стояло в його військових документах — Ведель, було скороченим від батькового прізвища Ведельський.
З дитинства хлопчик мав чудовий голос, співав у хорі. Ґрунтовну гуманітарну й музичну освіту Артем здобув у Києво-Могилянській академії, де навчався до 1787 р. і пройшов курс до класу філософії включно. Як відомо, цей навчальний заклад мав давні музичні традиції, ґрунтовну музичну викладацьку школу. Саме під час навчання в Академії Артем Ведель почав складати свої перші твори, диригував студентським хором та оркестром, виступав як соліст і скрипаль. Один із його учнів, Василь Зубковський, згадував про Веделя: «Це був красивий юнак з очима, що випромінювали світло, мав ніжний голос, спокійний характер і надзвичайно тактовний».
Незабаром музичний талант Артемія було оцінено, причому не лише на Батьківщині: 1788 р. Веделя на чолі малолітніх співаків було відряджено до Москви, де протягом кількох років (до 1790 р.) керував капелами генерал-губернатора Москви Єропкіна, а коли той пішов у відставку — Прозоровського. Формально він був зарахований на службу й отримував достойну платню, в 1791-1792 рр. обіймав посаду підканцеляриста VI Депутатського сенату. Ймовірно, перебуваючи у Москві, Ведель міг брати уроки у славетного італійського композитора Джузеппе Сарті — втім ця інформація не підтверджена його біографами.
Повернувшись до Києва, Артем Ведель через деякий час знову взявся до керування капелою Києво-Могилянської академії, а 1794 р. очолив музичну капелу генерала Леванідова при штабі українського піхотного корпусу, що була за тих часів дуже популярною. Крім того, музикант керував хором солдатських дітей. Генерал Леванідов з великою повагою ставився до Веделя, сприяв його музичній діяльності і військовій кар’єрі, — поступово він обійняв посади військового канцеляриста, молодшого ад’ютанта, а восени 1796 р. став старшим ад’ютантом штабу з капітанським рангом.
Та основні сили й час Ведель віддавав творчому розвитку: за 1793-1795 рр. він створив шість концертів, низку інших композицій. Це був розквіт його популярності як композитора. Сучасники оповідали, що поміщики добре винагороджували за п’єси, переписані для їхніх капел. Так, одного разу після виконання концерту «Доколе, Господи...» князь Дашков у захваті зняв з себе золотий шарф, загорнув у нього 50 червінців і подарував Веделю. Проте композитор лишався людиною дуже набожною, скромною, навіть аскетичною в побуті, вів споглядальний спосіб життя, уникаючи різноманітних розваг.
У березні 1796 р. генерала Леванідова було призначено генерал-губернатором Харківського намісництва, і Ведель вирушив зі своїм покровителем до Харкова. Тут він організував новий намісницький хор і оркестр, продовжив педагогічну діяльність — викладав спів і музику в Казенному училищі при Харківському колегіумі. Не полишав і творчої праці: відомі три концерти, написані саме в цей період («Воскресни, Боже» та «Услыши, Господи, глас мой», датовані жовтнем 1796 р., можливо, двохорний концерт «Господь пасет мя»). Твори Веделя були у великій пошані у місцевих поціновувачів мистецтва — їх вивчали і виконували в колегіумі, співали у церквах, а особливо у захваті була публіка, коли співав сам автор. Та 1797 р. корпус Леванідова було розформовано, намісництво ліквідовано, сам генерал полишив Харків. Згідно з царським указом полкові капели також було ліквідовано, а Ведель пішов у відставку. Проте його музична діяльність на тому не закінчилась: Артемій Ведель пішов працювати у цивільне відомство губернатора Слобідсько-Української губернії Теплова, що був людиною, обізнаною в музиці, і став його новим покровителем. Композитор керував губернською капелою, був капельмейстером вокального класу Казенного училища. Сучасник, диригент Санкт-Петербурзької придворної капели Дмитро Бортнянський, називав веделівські вокальні класи «музичною академією», маючи на увазі високий рівень виконавців. Але, незважаючи на це, поступово культурно-мистецьке життя у Харкові занепадало, хори закривали, навіть виконання творів Веделя у церквах було заборонено, тож 1798 р. він мусив повернутися до Києва.
Митець оселився в батьківському домі, працював над новими творами. У той період він створив два концерти «Боже законоприступницы восташа на мя» і «Ко Господу всегда скорбыти ми», які виконували в найбільших церквах міста — Братському Богоявленському та Софійському соборах в Києві. Але сам композитор не бачив майбутнього, не знав, як себе застосувати. Учневі він писав: «Я цілком невлаштований у моїй долі. Ні се, ні те, але що робити?». Ймовірно, така приреченість з вуст славетного композитора звучала через те, що він не міг очолити жоден з великих хорів, що тоді існували лише при храмах, — зробити це йому забороняв військовий чин.
На початку 1799 р. Артемій Ведель прийняв доленосне рішення — став послушником Києво-Печерської лаври, але незабаром залишив монастир, відмовившись ставати ченцем. Це викликало невдоволення митрополита й архімандрита Лаври Ієрофея (Малицького). Незабаром він звинуватив Веделя у крамольних висловлюваннях на адресу царської родини (зокрема про Павла І, який ніби-то вбив свою матір — імператрицю Катерину II — і сам скоро буде вбитий), що були написані на порожніх аркушах книги «Служба преподобному отцу нашему Нилу», знайдених у Києво-Могилянській академії. Це звинувачення базувалося лише на подібності почерку Веделя, але не завадило архімандритові оголосити композитора божевільним та передати під варту київському коменданту Вігелю. Тоді ж було заведено сумнозвісну справу №12 «О капитане сумасшедшем Веделе». Існує й інший варіант цієї історії: нібито перед візитом до Києва великого князя Костянтина Павловича митрополит Мефодій замовив Веделю кантату на честь імператора, той погодився, а в зазначений термін приніс конверт на ім’я імператора Павла. Зміст конверта лишився невідомим, а композитор спішно поїхав з Києва. Незабаром за імператорським наказом Веделя було заарештовано (він тоді перебував в Охтирці), переправлено до Києва і замкнено в Інвалідному домі. Ще одна версія історії поневірянь Артемія Веделя полягала в тому, що, залишивши Лавру, композитор почав старцювати і навіть долучився до секти ілюмінатів (таємне товариство, наближене до масонів), тим самим довівши свою неблагонадійність.
Справу Артемія Веделя вирішували в Петербурзі, в той час поширювались чутки про те, що талановитий музикант юродивий, та й він сам часто давав приводи для подібних думок. 10 липня 1799 р. зі столиці прийшло розпорядження — запроторити його в божевільню і тримати там «без выпуску». Більше того, було заборонено давати композиторові папір та будь-яке письмове приладдя. Наказ було виконано на початку серпня 1799 р. Наступник Павла І, Олександр І, 1802 р. на справі Веделя написав: «...оставить в нынешнем полонений»...
Дев’ять тяжких років провів Артемій Лук’янович Ведель у божевільні, що розташовувалась спочатку на Подолі, а з 1803 р. на території колишнього Кирилівського монастиря на Куренівці, де душевнохворих та просто хуліганів, що потребували втихомирення, нарешті було розділено. Лише напередодні смерті батькові вдалося забрати сина додому, де той помер 14 липня 1808 р. (проте в літературі трапляються й інші дати смерті — 1806 та 1810 рр.) Поховали композитора на Щекавицькому кладовищі, з почестями, гроб з тілом митця несли студенти Академії. Але досить скоро могилу вже неможливо було знайти, а після зруйнування кладовища в 30-х роках XX ст. — й поготів. Твори Веделя певний час було заборонено, їх розповсюджували таємно, в рукописах, тож часто переписувачі помилялись, а то і вносили правки від себе. Вперше їх було видано в 1908-1910 рр. Всього композитор залишив близько 80 творів, серед яких хорові концерти, літургії, світські канти тощо.
