Конфлікт між Україною та Росією, що у 2022 році перейшов у фазу повномасштабної війни, не є ані випадковим, ані раптовим. Його коріння глибоко вмонтоване у структуру східноєвропейського цивілізаційного простору, де протягом століть співіснували, розходилися, а згодом і вступали в онтологічну колізію дві різні моделі державності, дві несумісні уяви про владу, спільноту і політичну суб’єктність. У цьому контексті звернення до аналітичної психології Карла Ґустава Юнґа відкриває можливість побачити в цій війні не лише геополітичну драму, а і глибинний процес зустрічі України з архетипічною Тінню — витісненим і неінтегрованим аспектом її історичної ідентичності, що з часом набув зовнішньої, відчуженої форми.
Після зруйнування Києва внаслідок монгольського вторгнення 1240 року політична спадкоємність Русі роздвоїлася. Західно-руський і галицький вектор, а згодом і козацька Гетьманщина репрезентували правову множинність, автономізм, самоврядність і консенсусну традицію як основи політичного буття. Натомість північно-східний вектор, утілений у Московії, а згодом Російській імперії, сформував централізовану, вертикальну, сакралізовану державність, що поєднувала спадщину київської традиції із постмонгольською логікою примусу. Саме ця модель, як зазначав Арнольд Тойнбі, поєднала християнську спадщину зі структурою влади Орди, перетворивши насильство на основу державної онтології. Україна, яка втратила свою суб’єктність унаслідок поділів та імперських договорів (насамперед Андрусівської унії 1667 року), була позбавлена не лише інституцій, а й можливості мислити себе як джерело впорядкованої сили. У цьому відчуженні починає оформлюватися Тінь.
На відміну від зовнішнього ворога або політичного суперника, архетипічна Тінь — у термінах Юнґа — є витісненою частиною самого суб’єкта. Це не інше як таке, а те, що походить із внутрішньої структури, але було виключене свідомістю як неприйнятне або небезпечне. На рівні колективного досвіду Тінь — це витіснене уявлення про силу, агресію, домінування, субординацію, яке не було інтегроване у свідомий порядок і тому набуло деформованої, проєкованої назовні форми. Як стверджував Юнґ у “Aion: Researches into the Phenomenology of the Self”, індивід (а в ширшому сенсі — нація чи культура), що не усвідомлює власної Тіні, неминуче зустрічає її ззовні, у формі ворога, якого не може витримати саме тому, що він є її невпізнаною частиною.
Ця логіка особливо виразно розгортається в радянському періоді, коли Україна зберігала формальні атрибути республіки, але була цілковито позбавлена суб’єктності. Радянський проект, у дусі Фуко, здійснював не лише політичний контроль, а і глибоке структурне пригнічення всього, що могло стати іншим способом організації влади і буття. Цей порядок не допускав множинності, не допускав мовної, правової чи релігійної автономії — а отже, не допускав України як повноцінної онтологічної постаті. Саме в межах цієї системи російська держава — не як етнос чи географія, а як архетип — набуває повноцінного тіньового статусу: вона вбирає в себе витіснене, узурпує спадкоємність, привласнює символічне ядро, позбавляючи первинного суб’єкта його власної тіні, а разом із нею — і шляху до цілісності.
У такій ситуації сучасна війна — це не початок, а кульмінація процесу. Помаранчева революція 2004 року, як і Євромайдан 2013–2014, були не лише політичними протестами — вони були фазами архетипового пробудження, у якому український колективний суб’єкт почав відмовлятися від тіньового впливу і формувати власне “я” — не через заперечення іншого, а через формулювання власної норми. У цьому сенсі реакція Росії на Євромайдан була не просто агресією, а відповіддю структури, що відчула втрату проєкції, утрату контролю над тим, що довгий час було інкорпоровано в імперське уявлення про світ.
Після 2022 року ситуація змінилася не лише географічно, а онтологічно. Війна, що триває, є одночасно спробою Росії повернути собі монопольне право на тіньову ідентичність, і процесом, у якому Україна вперше починає витримувати свою Тінь не як зовнішню загрозу, а як складову свого потенціалу до сили, інституційності, відповідальності. Цей процес надзвичайно болісний, бо означає не лише спротив ворогу, а й перегляд самоідентифікації, яка протягом століть формувалася як культура опору, а не структура порядку. Юнґ називав це фазою індивідуації — процесом, коли суб’єкт починає ставати цілісним не через посилення Его, а через включення Тіні у структуру особистості. В українському випадку це означає перетворення історичної травми в історичну зрілість.
Варто зазначити, що Росія як тіньовий феномен не є виключно українською проблемою. Як зазначає філософ Вахтанґ Кебуладзе у розмові з *Hromadske* (2022), Росія постає як “тінь цивілізації” в ширшому сенсі. Вона репрезентує собою витіснене з європейського проекту — насильство, уніфікацію, закриту трансценденцію влади — все те, що модерність прагнула подолати, але не завжди інтегрувала. Саме тому Україна, що стала зоною фронтального зіткнення, водночас виявляється і зоною цивілізаційного тестування — чи можливе буття поза імперською тінню, не за рахунок її придушення, а через оформлення альтернативної онтології.
Українське становлення як політичного і культурного суб’єкта сьогодні є не результатом, а динамікою. Ми не маємо справу з подоланням минулого, а з формуванням нового — такого, що передбачає інтеграцію витісненого, повернення до власної історичної тілесності, до тіла державності, яке було зруйноване не лише територіально, а насамперед концептуально. Саме в цьому — можливо найменш видимому, але фундаментальному — вимірі точиться сьогоднішня війна: між структурою, що виникла як тінь, і суб’єктом, що нарешті готовий її витримати.
