Аграрні новини, або філософія землі
Як любили казати в часи срср, сьогодні в нас «вести с полей». Поговоримо про надої, врожаї та інший клопіт латифундистів, але не тільки про наше, українське, трошки заглянемо запоребрік, бо дуже цікаві новини з того краю.
Про аграрний сектор я можу писати вже не дописи, а книги. Якщо хтось з моїх читачів не знає, доповім – я живу у селі, маю 35 кіз, 5 га землі, доньку агрономессу (ох, як я не люблю фемінитиви), сусідів-фермерів, роблю крафтові сири з козиного молока, маю багато авторських рецептів, роблю смачнюче морозиво, йогурти, неймовірне вершкове масло, печу хліб, й – увага – отримую від усього цього шалене задоволення. Ну й, звісно, за 10 років життя у селі вивчила сільську науку на 10 з великим плюсом. Тому можу трошки побути експертом.
Спочатку про рідне українське село. Це настільки багатогранний світ, що ти поринаєш в нього, наче в казку, безкрайній океан. Чаруєшся, а потім дивуєшся, наскільки воно не вивчено, не цікаве суспільству (ну, окрім сільських смаколиків), то виглядає для пересічних громадян, як Маріанська западина – чарівна, таємна, не вивчена, казкова, непередбачена, яка чарує, манить, лякає та відштовхує одночасно. Бо українське село, це вам не російська деревня.
Мені особисто є з чим порівнювати, бо була я й в українських селах, й в російських деревнях.
Мої бабуся та дідусь з Полтавщини, село Велика Будаківка, Камишнянського району, там народилася й моя мати – най земляки попишаються – то от Різдво у мене асоціюється з запахом соломи, шкварок, ковбаси, сала, та копчених груш, які нам з села присилали на Донбас наші родичі. А найщасливіші спогади дитинства, це – запах сіна, мукання корови та ластівки під стріхою, які я вперше побачила саме на батьківщині матері та бабусі.
Старша сестра мами вийшла заміж (нагадаю, це часи глибокого срср, бо я ж досвідчений олд зі стажем) та переїхала до Підмосков’я- місто Єгор’євськ. Звісно, мене возили туди гостювати на літо, щоб я подихала свіжим повітрям, бо це місто побудовано в лісі. Ото там я вперше побачила російську деревню. Це був таких страх, що мене вхопило якоюсь висипкою по усьому тілу.
От уявіть собі, ви дитина, ще й начитана, яка не вилазить з книжок та бібліотек, виходите з лісу, де збирали собі ягоди-грибочки, а перед вами дерев’яні, чорні, порослі мохом хати, напівзгнивші, перекошені, у порослі бур’янів та кропиви. Як у казці про… Правильно, про бабу-ягу. Й ось біля хати стоїть чорна постать. Баба! Уся в чорному, якась хустка, страшний сморід, щось шамкає до тебе гнилими зубами…
Взагалі, спогади про ті гостини в мене, як казка, чим доросліше я ставала, тим казка ставала страшніша, бо починала розуміти, порівнювати, дізнаватися багато цікавого та страшного про життя.
Вдруге я побувала у російському козачому хуторі, станиці та російській деревні (це різний рівень життя, хутор, станиця та деревня) вже на Ростовщині, бо ж жила в українсько-російському прикордонні, тому часто їздили до друзів та родичів однокласників до Гуково та по Ростовській області.
Зараз я господарюю на Черкащині, в світлому, чарівному, аграрному краю. Як бачите, є з чим порівняти.
У 2014 році «асвабадитили» з якихось російських деревень, які понаїхали до нас на Луганщину на танках та БТРах, випучив очиська, порівнювали наші українські села зі своїми тьмутараканями.
«Кто построил вам эти дома?» – питали в нас росіяни.
«А пачиму у вас улицы асфальтированные, здесь живут депутаты?» – питали в нас росіяни.
«А пачиму у вас трубы па улице? Это газ? А это какой город? Село? В селе не может быть газа!» – казали нам росіяни.
А що з ними було, коли вони побачили машини на стоянці біля шахт. Бо ж більшість шахтарів їздило на роботу на своїх авто й це не «лада калина»… Шок! Жах! Ненависть!
Я вже мовчу за інтернет в кожній хаті, про сади, квітники, альтанки. Вони ходили вулицями й тикали пальцями на наші хати, як… як неандертальці, які побачили космічний корабель.
Їм було з чим порівнювати.
Моя кума з хутора, що біля Гуково. Тут простіше робити аналіз, бо Ростовська область – це зросійщені українці, яких відкорнали по живому від батьківщини, то Україна на Ростовщині зустрічалася часто. В назвах, піснях, способі життя.
Хати зросійщеиних українців дуже відрізнялися від хат вихідців з росії. Лад у дворі, забори, ворота, побілено, город засаджено, доглянуто, у дворі куркає-квокче-рьохкає, величезні красиві квітники, сади, обов’язково багато фруктових дерев, ягідників, щоб хрущі над вишнями, щоб білих яблунь цвіт, звісно ж лад у хаті, завжди смачно пахне, туалет на дворі теж чистий, без запаху.
Російське описувати не буду, в ютубі є багато відео з цих місць.
Навіть не заходячи до подвір’я, видно, хто господарює, бо у росіян жодного дерева біля хати, жодної квітки.
О, згадала, то знову повернуся у дитинство та спогади. В Єгор’євську тітка з чоловіком жили одноповерховому дерев’яному бараці. Поруч були кілька двоповерхових дерев’яних будинка, їх теж засіляли родини, в них були зроблені квартири у кімнатах. Оці будинки були дуже гарні. Я любила їх розглядати – різні ставні, налічники, різні ворота. Згодом, вивчаючи історію, я здогадалася, що то були будинки так званих купців або фабрикантів, які забрала радянська влада та роздала квартири в них. А барак, де жила родина тітки та ще кілька сімей, це перероблене під житло виробниче приміщення. Це місто у часи російської монархії славилося шкіряними та взуттєвими заводами, ткацьким виробництвом, бондарством. Мабуть це й були ремісничі приміщення.
Так ось, за бараком були такі собі палісадники, огороджені кусочки землі для кожної родини. Так ось, тільки у палісаднику тьоті Валі росли квіти, кілька кущів порічки та чорної смородини, калина, морква, бурячок, все інше стояло у заростах кропиви.
Вміння господарювати, любов до порядку, повага до себе – ось найголовніше, що різнить селянина-українця, від деревенського-росіянця.
А ще, оце укорінення. Я по собі знаю, що це. Коли ми виїхали з Донбасу й переїхали у село на Черкащині, я саджала садок, як навіжена. Мені здавалося, то я проростаю тут корінням, не тільки дерева. Багато в моєму садку з Бахмутських плодово-ягідних господарств. Ціную ці дерева та кущі особливо, бо це, як зв’язок з тим, що ніколи більше не побачиш, але зміг укорінити й зберегти.
В 2022 році потяглися у село біженці. До повномасштабного ми тут були одні, зараз понад 100 родин. Ще в хаті ремонта не зробили, а садок обрізаний, кленки-ясенки викорчувані, зеленіють молоді деревця. Вкорінення, вземлення, єднання з землею – це генетична особливість нашої нації.
А ось тепер до аграрних новин. Бо теж саме вміння господарювати у росіян було й на полях.
От не треба приводити приклади з часів срср, бо там зрештою було й планування, й добрива, й полив. Я кажу про інше, про вміння господарювати.
В 90-ті я відкрила для себе цікаві особливості Ростовщини. Сільським господарством там займалися виключно українці, корейці, вірмени та азербайджанці.
В 90-ті в нас в прикордонні теж аграрний сектор просів. Багато колгоспів закрилося, було кинуто напризволяще гектари. Їх потім розподіляли між людьми, пенсіонерами, шахтарями, щоб люди не голодували та мали стимул з забезпечення себе овочами.
Ці невеличкі наділи, по 6-10-20 соток тоді врятували багатьох. Засаджено було усе. Як правило, ці наділи були далеко від міста, то люди йшли пішки, їздили велосипедами, аби виростити городину.
В Гуково поля просто стояли у бур’янах. Ніхто навіть думки не мав, щоб розподілити по людям, а люди навіть й не думали щось саджати. Потім ці поля забирали новоутворювані агрогосподарства, власниками яких були вірмени чи азербайджанці, або росіяни українського походження.
На Луганщині люди, які вижили у 90-ті завдяки цим наділам, в якійсь частині – хай й невеличкій – але відкрили для себе новий рівнь, аграрний. Й вчорашній шахтар, чи вчорашня швачка будували теплиці, вчилися вирощувати овочі, полуницю, розсаду та виноград.
Степова Луганщина з складними погодними умовами зеленіла й годувала не тільки себе, а й сусідню Ростовщину.
Зараз ситуація на Півдні росії, аграрному раю така: як що є там агро-господарства, яким займається російський власник землі, все одно 90 відсотків найманих працівників, комбайнери трактористи, агрономи, то не росіяни (українці, корейці, вірмени, азербайджанці, дагестанці).
Кубань, Ставропілля, Ростовщина, тримали марку аграрного сектора, житниці росії, виключно на фундаменті українських знань, працьовитості та відношення до землі.
Ну, а зараз до сьогодення. Бо аграрний сектор – це теж фронт. Від того, скільки селяни зростять зерна, залежить дуже багато.
Ми втратили дуже багато аграрних підприємств, – а це не тільки земля, а й сади, теплиці, коровники, курники, підприємства по вирощуванню саджанців, грибів, ягід, – більшість з них, це аграрна Луганщина, Донеччина, Харківщина, Миколаївщина, Запоріжжя. Тому ми вже бачимо ці втрати на прилавках, ціни на овочі та фрукти зависокі.
Кліматичні зміни, то одне, з цим аграрії б впоралися, як би… Якби не шахеди, не бомби, не повзуча російська окупація. Це вбиває аграрний сектор сильніше, ніж спека чи приморозки.
При нормальному сучасному, технологічно-збалансованому господарювання, Україна могла б прогодувати світ, забезпечити себе біогазом та іншим. Й не тільки прогодувати світ, а й здивувати якістю, крафтом, автентикою. Бо кожен наш регіон, кожне село має свої автентичні рецепти, регіональні сири, регіональні рецепти хліба, ковбас.
От згадую, скільки дотацій отримували неприбуткові шахти Донбасу й погано становиться, бо це державні гроші на вітер.
А якщо б село, селяни, не важливо, ФОП вони, чи просто продають надлишок, отримували державні дотації для стимулювання вирощування та виробництва, оце б ми вас здивували.
За 10 років, що я живу у селі, люди відмовляються саджати надлишок сільгосппродукції, бо продати її у місто вони не можуть, бо це ж треба туди їхати, а хто ж його буде поратися, а перекупам продати за безцінь, це плювок собі в очі. Тому саджають для забезпечення родини, просто працюють на підприємстві, бо це гарантований прибуток (зарплата), а не рачки на огірках, які перекупи куплять за 5 грн кілограм.
Тому не хочуть люди тримати корів, кіз, свиней, а землю віддають відчайдухам міні-фермерам, які ще мають сили, мрії, впертість щось робити на загальну продаж. Звісно ж, теж зерно йде перекупам, але то хоч вже нормальні гроші.
Але, от що головне, й фермери мобілізовані, й жінки вже на тракторах, й корови й кози вже біженці, а всі поля, де немає бойових дій, засіяні. Українці саджають, сапають, виготовляють соуси, закрутки, цукати, сири, ковбаси й саджають садки.
Тривога, шахеди над полем, а у полі агрономи, трактори, комбайни. Вже є загиблі, бо й міни на полі, й шахеди полюють за людьми.
На росії війни не має. Там ніхто не скине бомбу на голову агронома у полі, чи не встрелить ракетою у комбайн, а росію накриває системна криза. Тобто голод.
Окрім голоду, росіян вбиває хімія, яку масово та безконтрольно застосовують у виготовленні продуктів харчування, та неякісна вода, бо усі небезпечні скиди російські підприємства здійснюють в річки.
Щоб ви розуміли – криза в аграрному секторі, це не тільки недоотримані прибутки держави чи підприємства, це й порушення міжнародних угод, це слабкість перед партнерами (а росія лояльність багатьох країн купила саме за зерно), це безробіття, бо аграрний сектор це не тільки поля й ферми, це й заводи по переробці. Це й зростання цін на продукти, дефіциту продуктів, це просто ефект «доміно», коли одно не засаджене поле може призвести до відсутності картоплі на прилавках магазину.
От росія догосподарювалася, що в них хліб з фуражу з половою, картоплі немає й бацька не дає. Олії вже немає на експорт, рятує росію ОРДЛО, де соняху вирощується дуже багато.
На росії відсутні якісні, безпечні, натуральні продукти харчування. Усе зерно ГМО, ще й невідомого походження, бо ж санкції. Добрив немає, бо російський виробник добрив – це підробка та шахрайство.
О, знову повернуся до спогадів. Я писала, що біля міста де ми жили на Луганищині, працювало єдине та дуже велике залізничне КПП «Червона могила» (саме воно зараз стратегічне в логістиці росіян, бо залізницею йде зброя з Ростова аж до Мелітополя, я писала про це, то скільки я себе пам’ятаю, з України на росію йшли потяги з вугіллям, рудою, металом, добривами, сіллю, цукром.
З початку війни – нагадаю, це з 2014 року – товарообмін з росією не зменшився. Й дуже було дивно дивитися, як «народное ополчение» пропускає з України потяги з добривами на росію. Цистерни з аміаком, селітрою, азотними добривами. Усе це давало змогу росії витягувати врожайність, ну ще й насінневий фонд.
О, це дуже важливо для аграрія мати насіннєвий фонд, особливо насіння першої репродукції. Вся росія саджала Миронівську пшеницю. Моя донька закінчила курс агрономії в учбових закладах, де працювали й працюють найкращі українські селекціонери.
«Мирлєна», «Легенда Миронівська», «Оберіг Миронівський», «МІП Княжна», «Трудівниця Миронівська», «Миронівська Слава», «МІП Вишиванка» – це найкращі сорти, які вийшли з під «пера» моїх сусідів-селекціонерів. Ці сорти дають прибуток та аграрну славу Україні, й ці сорти те, що втратила росія, бо інститути селекції зернових більше не поставляють насіння на росію.
Росіяни масово скаржаться на якість продуктів харчування, отруйні, небезпечні, не смачні. Але я ось не розумію чого скаржитися, бо це є одним з головних принципів російської культури.
Жити серед сміття, срати під оспівану берізку, їсти чорні щі з немитої та гнилої капусти, це ж культурні традиції руського миру.
Якісні продукти харчування на росії доступні лише для багатіїв.
Ще трошки «стратегии» путіна й доступними для росіян стануть лише сміттєві баки.
Знову згадую, як у радянські часи вбивали повагу до села, до праці селянина, знецінювали, обсміювали. Це все повернається до «їліти», бо село – це колиска країни, особливо аграрної.
Як тільки хтось починає казати про село «фу», знецінювати працю, здобуття селян, сміятися з їх життя, ставитися до села зверхньо, будьте обережні, це «червоні комісари», які геть нічого не розуміють ні в житті, ні в політиці, ні в українцях, які вміють тільки красти, срати, жерти та брехати.
Село, воно чисте, як джерело, тому в ньому дуже видно будь який бруд, навіть бруд чужої душі.
Україна, українська земля, ресурс, працьовиті українці – ось що потрібно росії. Агро-ресурс, який найбільше використовується на окупованих територіях.
В цьому році на росії дуже складні погодні умови, які почалися ще з січня. Вже взимку на російських пабликах почали просувати інформацію «їжі не буде».
То якась смугаста пшенична блоха разом з ячмінною мухою на брудершафт зжерли сотні тисяч гектарів зернових. Оце думаю пошуткувати про біолабораторії НАТО, чи росіяни самі?
Окрім цієї парочки, на росії за посівами бдить голодна сарана, білокрилка, тля, гусінь та інші плодо-зерно-жери.
Аграрії росії попереджають, що їсти будуть не усі, й не усе.
Можливо, цей рік, якось ще пропетляють на пальмовій олії, сої та смажених лопухах, а далі – швах. Вже за 2 роки на росії прогнозують повний занепад аграрного сектору й голод.
Закриваються підприємства по вирощуванню курей, звісно знищуються й яйце-виробничі лінії. Відсутність якісної європейської вакцини, основна причина закриття підприємств аграрного сектору.
Оце ми вакцинували кіз, що безкоштовно та доступно, дуже гарною вакциною європейського виробника. Вакцинація поголів’я зменшує ризики його знищення сибіркою, ящуром чи іншою халепою. Вакцина російського виробника ніколи не розглядалася, як дієве навіть самими російськими аграріями, ну, й як добрива чи гербіциди, тому по росії гуляють дуже небезпечні інфекційні хвороби, які за місяць знищують тисячі голів продуктивних тварин.
Ще трошки й росія запросить у США «ножки Буша», колись це врятувало росію, чи врятує США росію зараз? Колись я була впевнена, що ні.
То, як ви зрозуміли, з гарного в нас: українське село працює, воює, тримає аграрний фронт.
З хорошого з-за поребріка: росіяни будуть їсти, але є нюанси, не усі, не усе, або один одного.
Що ж, нам своє робити, а пшеничній блосі своє. Тому плодо-зерно-жерам на полях росії-смачного!
Любіть українське село, колиску нації. Наше зерно, теж кулі!
