…Улітку 2014 року я писав і щиро вірив у те, що атовці, професійні вояки, добровольці й волонтери, зайшовши до парламенту, змінять політичний клімат. Що вони зможуть витіснити на маргінес торгашів від політики та партійних кар`єристів, нав`яжуть свій порядок денний.
Я помилився. Мужні добровольці й незалежні волонтери (принаймні, багато хто з них), ставши владою, недовго хизувалися вицвілими гімнастерками. Вони вдяглися в бріоні, вбудувалися в депутатський бізнес і перетворилися хто на горлопанів, а хто на тихих виконавців.
Вони не змінили вітчизняний істеблішмент, істеблішмент - поглинув їх. Молоде вино в старих міхах прокисло.
Десь попереду нові вибори. Чи з`являться в парламенті нові фронтовики? Чи об`єднаються в одне ціле? Чи вистачить їх, аби створити бойову фракцію, а то й партію… Скажімо, «Партію війни». Бо як можна п`ятий рік воювати і не мати подібної партії? Не «Партії бізнесу на війні» – таких в нас чимало, а політсилу –лобіста інтересів багатотисячної верстви захисників Вітчизни, розробника стратегій економічного розвитку в умовах прагматичної війни.
Російські пропагандисти українською «партією війни» лякають увесь світ, а її в нас просто нема…
Чому Армія не висуває із свого середовища кандидата в Президенти - фронтовика, бойового генерала? Я не назву його прізвища, але впевнений, достойні цього люди є. Ми - країна демократична, та хіба Главковерх не має бути людиною освіченою в царині воєнної науки? А якщо в ідеалі – то видатним військовим теоретиком? Бо ж надзавдання української еліти на найближчі десятиліття – перемогти ядерну державу.
У мене немає відповіді на всі ці питання.
Можливо, суспільство боїться авторитаризму. А великий бізнес – втрати можливостей торгувати з агресором. Можливо, винні десятиліття політичного нейтралітету, в який ми свого часу загнали армію, а з нею і її яскравих представників – бо за довгі роки пізнього брежневізму засилля мундирів у представницьких органах виробили в нас стійку ідіосинкразію до будь-якого поєднання армії і демократії…