Хоакін Балагер, донедавна оперетковий президент Домініканської Республіки, підвів одного з братів убитого диктатора Трухільйо до вікна свого кабінету. З цього вікна було добре видно порт, у якому пришвартувалися американські військові кораблі.
– Бачите? – мовив Балагер, ледь примруживши очі. – Варто мені лише кивнути… Тож краще забирайтеся звідси.
Це – одна з моїх найулюбленіших сцен із роману класика латиноамериканської літератури Маріо Варґаса Льйоси «Бенкет козла». Саме цей роман у 2010 році Юлія Тимошенко подарувала Вікторові Януковичу. Янукович, звісно, книжки так і не прочитав – і навряд чи зрозумів той посил, який вкладала в подарунок його опонентка: диктатура самозакоханого й жорстокого тюхтія рано чи пізно закінчується, бо він стає ненависним і власному народові, і власному оточенню.
Однак справжній головний герой «Бенкету козла» – не диктатор Трухільйо, не члени його родини і навіть не борці з диктатурою. Головний герой цієї книжки – саме Хоакін Балагер. Зовні непримітний слухняний ляльковий президент, який вірою й правдою служить диктатурі Трухільйо лише для того, щоб згодом модернізувати її – і очолити після смерті диктатора. Балагер – один із моїх улюблених персонажів Варґаса Льйоси. Але не найулюбленіший. Про найулюбленішого я ще скажу. Адже саме на прикладі Балагера великий перуанський письменник доводить: диктатура може бути й такою. Без гротеску, без патетики, без гучних історичних промов. Диктатура, яка тихо й непомітно підкрадається до свого народу – щоб позбавити його навіть думки про спротив. І саме така диктатура – найнебезпечніша.
Маріо Варґас Льйоса для мене – не просто один із найвидатніших письменників сучасності. Він – блискучий політичний мислитель. У своїх романах нобелівський лауреат випередив свій час. Тому що зумів точно сформулювати головну загрозу сучасної демократії: однаково небезпечними для неї є як праві, так і ліві радикали.
Кілька десятиріч тому Льйоса говорив це про Латинську Америку. Але його слова набули особливої актуальності саме сьогодні – не лише для його континенту, а й для Європи, Північної Америки, для світу загалом. На політичній арені тепер змагаються між собою не центристи, не ліберали, не реформатори, не екологи чи соціал-демократи. Там борються постфашисти й посткомуністи – радикали правого і лівого спектрів, які блискуче навчилися користуватися потенціалом новітніх інформаційних технологій і деградацією суспільного інтересу. А здоровий глузд – отой ненависний обом таборам здоровий глузд – відтіснений на марґінес. Над ним глузують і ті, й інші. Справжнє свято козлів!
І нам залишається лише запитувати себе: наскільки довгим і успішним буде правління праворадикалів? Як швидко ліворадикали зможуть перемогти їх – у черговій своїй революції? Адже це вони насправді вміють!
Правду кажучи, сучасники Маріо Варґаса Льйоси – великі майстри латиноамериканської літератури – аж ніяк не відзначалися прихильністю до цього самого здорового глузду. Вони шукали собі ідеалів у постатях на кшталт Фіделя Кастро чи ватажків різноманітних повстанських угруповань. Варґас Льйоса ще в молодості зрозумів: усі ці люди можуть завести світ у черговий глухий кут. Вони нічим не кращі за генералів і правих популістів, які робили кар’єру на боротьбі з комунізмом.
Кому могла подобатися така позиція?
Коли Варґас Льйоса вирішив одного разу захистити свої переконання на політичному полі й використати свою популярність – і балотувався в президенти Перу, він програв популістові Альберто Фухіморі. А той, за всіма латиноамериканськими канонами, поєднав економічні реформи з ескадронами смерті, з репресіями проти опозиції, з усемогутністю силовиків та фаворитів. І, як годиться, усе це закінчилося крахом диктатури і черговим корумпованим правлінням, за яким Льйоса спостерігав вже тільки як письменник і есеїст.
І ось тут ми переходимо до того, хто є моїм найулюбленішим героєм усіх романів Варґаса Льйоси. Це – дядько головного героя роману «Розмова в „Кафе де Флорес“». Ця людина майже не з’являлася на сторінках книжки. Але особливість дядечка – головна і єдина – в іншому: він народився в Перу в очікуванні змін. І помер у Перу, так їх і не дочекавшись.
Дуже не хочеться розділити долю цього героя.
