Cтаном на кінець лютого 1992 року незалежна Україна мала власний прапор, герб, хоч і малий, та музику гімну. А от слова до цієї музики зуміли погодити аж за одинадцять років, у дві тисячі третьому. В результаті наш гімн має лише один куплет з вірша Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна». Куплет і приспів.
У чому ж справа?
А в тому, що базовий варіант слів містив рядки «Та як станем разом, браття, від Сяну до Дону, В ріднім краю панувати не дамо нікому.». І це могло бути потрактовано як територіальні претензії до Росії. Який там, скажіть, будь ласка, Дон, якщо східний державний кордон України сягає хіба що його правої притоки Сіверського Донця, та й те у середній течії на великому віддаленні від основного річища?
Хоча з іншої сторони, звідки тоді взялися ці слова у нашому гімні? В оригінальному тексті Чубинського, до речі, вони відсутні, а з’являються тільки у версії, розповсюдженій серед січовиків, тобто підрозділів українських січових стрільців у тисяча дев’ятсот двадцятому році. Що ж такого знали ті січовики про наш східний кордон, що уявляли його собі аж на Дону?
Хоча, це не найсміливіша версія розташування наших східних теренів. Бо якщо взяти інший гімн, гімн ОУН, затверджений у тисяча дев’ятсот тридцять другому році, то там завершальні два рядки звучать ще сміливіше: «Соборна Українськая держава Одна й міцна від Сяну по Кавказ».
І тут постає логічне питання: який же насправді є східний кордон нашої держави?
