"О, понеслося..." - Тамара Горіха Зерня

"О, понеслося..." - Тамара Горіха Зерня

«Дівчата, а правда пишуть, що путін на Україну нападе? Хтось щось чув?» - «Что делать?!»

На питання «что дєлать» моя баба, царство їй небесне, відповідала: «пєрдєть і бєгать». Баба дві голодовки і війну бачила, була на примусових роботах у Німеччині, у трудовому таборі собі чоловіка знайшла і п’ятьох дітей у колгоспі виростила. Баба життя знала.

Те що наші керманичі бігають як півні з відрубаною головою, розбризкуючи довкола кров, кишки і соплі – це одне. Але невідворотно наближається час, коли попобігати доведеться і електорату.

Я до останнього вірила, що ми обійдемося простим пограбуванням кишень. Те що українці тяжко заплатять за свій вибір 19го року, було очевидним. Ми зривали горло, коли кричали про це і до голосування, і після.

Нас потім не раз звинувачували, що ми злорадствуємо. Радіємо підвищенню цін, скасуванню субсидій, здорожчанню комуналки. Що, мовляв, порохоботам тим краще, чим країні гірше.

Так от, це неправда. Ми просто бачили потребу – країні потрібно швидко дорослішати, ламати себе, перестрибувати через три щаблі «внутрішнього росту», чи як там це називається у психологів. Треба було розумнішати на очах, буквально за години і дні, бо інакше ми просто втратимо країну.

У нашому випадку шлях до розуму проходив через біль. Це як колись у бурсі завжди оберемок з різками стояв у кутку, що не доходило через голову, вивчалося через дупу.

Ну так от, ми вірили, що біль буде економічним. Що люди заплатять за урок грошима; це неприємно, але не критично. Гроші ми потім заробимо нові, не страшно.

Але виявилося, що крім грошей українці заплатили життям. Ми маємо статистику ковідних смертей, яким у більшості випадків можна було запобігти. Маємо рекордне зростання позаковідної смертності. Маємо постійні втрати на фронті, які стали наслідком непродуманих і нелогічних рішень по замиренню ворога ціною наших інтересів.

Тепер же, крім грошей і життя, постала загроза нових боїв за території з можливою втратою нових земель. Це найсерйозніший виклик останніх років, над яким уже не смішно.

То що робити?

Згадати нарешті, що ми не у цирку. Припинити витріщатися на клоунів.


Провести аудит своїх запасів і можливостей, прикинути, чим і як можна допомогти армії. Підняти старі контакти, дізнатися, хто у нас займається тер. обороною. Сходити на вишкіл з тактичної медицини, перевірити зброю, якщо є.

Всіма силами підтримувати конструктивну опозицію. Нам дуже пощастило, що вона у нас є, що вона достатньо сильна і організована.

Вимагати адекватності від місцевої влади, вони все ж ближчі до людей. Тимчасово відкласти другорядні конфлікти, догриземося потім, після Вови. Використовувати кожну нагоду, щоб показати Зеленському і ко. нашу позицію та нагадати про невідворотну відповідальність.

Треба вийти на мітинг на пару годин? Значить треба вийти. Треба підписати петицію? Значить підписати. Потім доведеться записатися у спостерігачі на виборах і виборчі комісії, прийти і проголосувати, відстояти свій голос…

Вуличні акції протесту – це нормальний демократичний засіб тиску. Я знаю, що багато хто мріє про зміну влади під тиском чергового Майдану. Але давайте будемо реалістами, добре? Нам все одно доведеться пройти через наступні президентські вибори, чергові чи позачергові, не суть. І зробити це максимально відповідально, чітко і зосереджено. Навіть якщо виборчі дільниці відкриють у бомбосховищах.