10 лютого 1940р. в Україні почалася насильницька депортація українців Галичини та Волині. Перший етап депортації тривав 10-13 лютого 1940р. За три дні було силоміць переселено 17206 родин, тобто майже 90 тисяч людей.
Упродовж 1940—1941рр.відбулися ще три хвилі депортації. Це стосувалося насамперед родин тих людей, які були переселені підчас першої хвилі — заможних селян, інтелігенції та кваліфікованих робітників.
Загалом, на думку дослідників, з теренів Західної України було депортовано 1млн.250тис. людей, із них 220тис. – підчас першої хвилі.
Злочинне вигнання українців з прабатьківських земель Надсяння, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя відбулося за згодою сталінського режиму та згідно з різними угодами СРСР з іншими державами.
Перша депортація відбулася у відповідності з пактом Молотова-Ріббентропа. Внаслідок його втілення українські землі по ріці Сян («лінія Керзона») опинилися під радянською окупацією: Червона армія «визволила» у 1939р., ці території, й вони були приєднані до УРСР.
Друга депортація проведена згідно з угодою «Про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян із території УРСР» від 9 вересня 1944р., укладеною між урядом УРСР та Польським комітетом національного визволення.
1945р. були укладені договори між СРСР і Польщею, якими коригувався кордон на користь Польщі. В угоді насильницьке переселення цинічно називалося «добровільною взаємною репатріацією населення».
Від 15 жовтня 1945р. до серпня 1946р. з Польщі було силоміць переселено до Львівської, Тернопільської, Волинської, Рівненської, Івано-Франківської та деяких південних областей 483 тисячі українців.
Були переселені й українці Чехословаччини – здебільшого до Закарпаття.
Переселили не всіх. Понад 220 тисяч українців зуміли залишитися,з них близько 160 тисяч – на своїх етнічних або українсько-польських землях. Це був вияв спротиву депортації, переважно за підтримки загонів Української Повстанської Армії.
Третя депортація стала відомомю під назвою «Операція «Вісла». Формальним приводом для неї стало вбивство польського віце-міністра оборони К. Свєрчевського 28 березня 1947р., відповідальність за яке поклали на «банду українців».
План акції здійснювався під орудою першого секретаря ЦК Польської робітничої партії В. Гомулки. 17 квітня була сформована оперативна військова група «Вісла», яка отримала відповідне завдання. 23 квітня почалося створення в Явожному, на базі концтабору Освенцім, зони для прихильників УПА. Очевидці розповідали, що все, крім газових камер, тут збереглося з часів німецького концтабору. В таборі опинилося 3936 осіб. Переважна більшість із них були страчені.
Таємний урядовий документ зазначав, що головною метою акції «Вісла» є «асиміляція переселенців у польському середовищі». Заборонялося вживати стосовно цих людей поняття «українець». Депортованих у квітні-серпні 1947р. 140тис. людей розпорошили серед польського населення по 2-3 родини. Повертатися їм заборонялося.
Видатного лемківського художника-примітивіста Никифора Дровняка, глухонімого, тричі вивозили на західні землі, й щоразу він втікав додому. Нині він фігурує у довідниках як «польський художник».
Четверта депортація тривала у травні-жовтні 1951р. – так звана «внутрішня». Суть її в тому, що за польсько-радянською угодою частина земель із корисними копалинами в районі Львівсько-Волинського вугільного басейну відійшла до СРСР, натомість Польщі «компенсовано» землями з Нижньо-Устриківського та Стрілківського районів тодішньої Дрогобицької області. З багатьох сіл і містечок було вивезли українців до Сталінської (Донецької), Херсонської, Одеської, Миколаївської областей.
Слід згадати, що автор мелодії Державного гімну України о. М. Вербицький похований у с. Млини, на території Польщі.
Олена Бондаренко
