У "The Financial Times" вийшла цікава стаття Олександра Габуєва "Недовіра між Росією та Заходом переживе епоху Трампа". Автор статті - відомий аналітик, директор Берлінського центру Карнегі з вивчення Росії та Євразії. Він пропонує аналітику в якій пише і про Україну. Ось основні тези:
«Те, що було сказано про бажання відновити відносини з Росією, домогтися припинення української кризи, на мій погляд, заслуговує на увагу принаймні», — заявив Володимир Путін після перемоги Дональда Трампа на виборах. У Кремлі розраховують, що президентство Трампа стане таким подарунком, який не забариться — як в Україні, так і за її межами.
Публічно російське керівництво зберігає обережність щодо своїх очікувань від нової адміністрації. Бо якщо, наприклад, Трамп добиватиметься зниження світових цін на нафту до 50 доларів за барель, це може створити довгострокові проблеми для путінської системи правління. І такий сценарій у Кремлі вважають реальним.
Одночасно Кремль сподівається, що всі ті потенційні незручності, які Трамп може створить для європейських союзників Вашингтона, компенсують потенційні негативні наслідки.
Але і у ЄС є питання до того, чого очікувати від новообраного президента. Головне побоювання у західних столицях полягає в тому, що Трамп різко скоротить підтримку Україні. Він пообіцяв якнайшвидше закінчити конфлікт, а його близькі соратники висунули пропозиції про заморожування бойових дій вздовж нинішніх зіткнень. Це залишить під контролем Москви 20% української території, не даючи жодних серйозних гарантій, що Росія не піде далі пізніше.
Звісно, що прагнення припинення вогню не означає того, що США погодяться з максималістською вимогою Путіна щодо фактичного підпорядкування України Росії. Навіть при недосконалому припиненні вогню і поза розгляду питання про членство Києва у НАТО, але США можуть зробити кроки, щоб забезпечити виживання України як суверенної держави, включаючи надання зброї та навчання, а також інвестування в київський потенціал звичайного стримування.
Якщо ці заходи будуть швидко та послідовно здійснюватися протягом тривалого періоду після закінчення конфлікту, то вони можуть зробити вартість нових бойових дій непомірно високою для Росії. Саме тому Путін може бути готовим продовжувати боротьбу та не погоджуватися на пропозиції Трампа.
Однак у Путіна також можуть бути причини погодитися на недосконалу угоду, але на деякий час. Кремлівській військовій машині потрібен тайм-аут, щоб переозброїтися та відновити свій наступальний потенціал.
Кремль може сподіватися, що як тільки Трамп зможе претендувати на мантію миротворця, то його пріоритети зміняться, а його адміністрацію потягне в різні боки, то Україна опиниться в стані поступового розпаду, а європейці будуть надто роз'єднані, щоб взяти на себе ініціативу щодо надання Києву достатньої допомоги.
Хоча треба визнати, що на столі зараз занадто багато джокерів, щоб передбачати результати дипломатії після інавгурації Трампа, але його обрання усуває стимули для Путіна до значної взаємодії з чинною адміністрацією США в час, що залишився.
Саме тому Путін сподівається отримати від Трампа якщо не ідеальну, то найкращу угоду. У адміністрації Байдена звраз практично немає важелів, за допомогою яких можна було б змусити Путіна укласти угоду, яка була б кращою для Києва, ніж потенційна угода, яка може бути укладена Трампом.
Більше того, проміжний період створює безліч власних ризиків: наприклад, існує спокуса для Путіна знищити все те, що залишилося від енергетичної інфраструктури України цієї зими, створивши тим самим більше важелів тиску на майбутні переговори.
Для усунення цієї та інших загроз для України з боку РФ, необхідна тиха дипломатія з Кремлем, в якій можуть брати участь як приходяща, так і актуальна сьогодні команда Білого дому.
Як би не хотілося багатьом, щоб стрілянина в Україні припинилася, але це не усуне фундаментальні причини протистояння між Москвою та Заходом і вони залишаться.
Також треба звернути увагу, що перемога Трампа підтвердила думку Путіна про те, що Захід настільки політично нестабільний, що його політика може кардинально змінюватися з кожним виборчим циклом. Тому недовіра до Заходу зберігатиметься, особливо в умовах, коли в російській системі все більше стає ветеранів цього конфлікту, а сам Путін планує залишатися при владі як мінімум до 2036 року.
Хоча якщо команда Трампа все ж спробує запропонувати Москві стимули, щоб виманити її з обіймів Пекіна, Кремль з радістю вхопиться за будь-яку моркву, яку можуть протягнути США. Але він не зробить нічого значущого, щоб змінити своє партнерство з гігантським сусідом, тому що авторитарна комуністична система Китаю і сам голова Сі Цзіньпін, ймовірно, переживуть каденцію Трампа у Білому домі.
Не варто забувати про те, що ефект розколу в Європі від повернення Трампа та потенційного посилення там правих популістських сил — природний подарунок для Кремля. Так само, як і рівень внутрішньої поляризації і орієнтації на внутрішній світ у США, що принесе другий термін Трампа.
Сумна правда полягає в тому, що боротьба із Заходом стала організуючим принципом путінського режиму і створила надто багато бенефіціарів, щоб від неї можна було відмовитися найближчим часом. Тож Трамп чи не Трамп, але зрозуміло, що зовнішня політика Росії визначатиметься антиамериканізмом, принаймні доти, доки Путін перебуває в Кремлі
