Росія є головним джерелом і ключовим маршрутом для російського газу в Європу, який оминає Україну. Анкара стає головним газовиком Європи й критичною точкою для європейської газової політики Москви. На цей час вона постачає до Туреччини та через неї 50 млрд метрів кубічних газу.
Тобто, на перший погляд, Ердогану, який одночасно дозволяє російським танкерам і зерновозам безперешкодно проходити через Босфор і Дарданелли, є причина для збереження співпраці з Росією.
З іншого боку, Туреччина – член НАТО з великою авіаційною базою Інджирлік, і вона кандидат в члени ЄС. Тобто, частина західної глобальної політики й партнер здійснення з ним спільної стратегії.
Проте, турецький президент балансує одночасно на двох канатах. Російсько-китайському та американо-європейському. Схоже, що Захід обрав однакову стратегію вичікування відходу від влади президентів Туреччини й Росії.
Він не намагається натиснути на Ердогана, припинити підтримувати Росію Путіна як плату за її стратегічні проекти в Туреччині. Як і не намагався особисто засудити появу і поклони генсека Гутерріша в Казані, який відмовився приїхати на Глобальний мирний саміт до Швейцарії.
У підсумку, саміт відбувся без результатів і наслідків, які могли б вплинути на світову політику. Крім одного – як у свій час присутність Меркель і Олланда на підписанні Мінських угод за участю Путіна і Порошенка, приватними особами, так і зараз, учасники БРІКСу, по суті, легалізували Путіна, як воєнного злочинця і його криваву воєнну агресію. За межами статуту ООН, міжнародного права і ратифікованих Росією та присутніми країнами двосторонніх і багатосторонніх угод та конвенцій про недопущення агресії.
Путін отримав своєрідний карт-бланш на ведення війни. Глобальний Південь, Африка, Латинська Америка, Китай відмовились не тільки засудити воєнну агресію, як спосіб вирішення будь-яких питань ядерними державами, але і скасували будь-яку можливість пошуків миру.
Путін отримав велику дозу адреналіну від мовчання не західних лідерів щодо війни в Україні й мовчазної згоди на продовження війни. Крім обтічних і нейтральних виступів кількох глав держав, решта тримались стадного ефекту за принципом омерти.
Путін одразу заявив, що він не проти переговорів, але виключно на базі Стамбульських угод, які є лише формою повної капітуляції української держави.
