15 квітня 1905 року в Києві народився Серж Лифар – геніальний танцівник і хореограф. Його доля гідна захопливого драматичного серіалу про пристрасть до мистецтва, любов та вірність в епоху воєн та потрясінь.
У 1947 заснував у Парижі Інститут хореографії при Гранд-Опера, з 1955 вів курс історії й теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю, професором Вищої школи музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО. За життя Сергій Лифар отримав багато відзнак від різних держав.
Учень легендарної Ніжинської, коханець Дягілєва, друг Шанель, Шагала, Далі та Пікассо – блискуча зірка французького бомонду Серж Лифарь.
Він врятував свій театр Гранд-опера під час фашистської окупації, допомагав Опору, відмовив Де Голлю у французькому громадянстві, врятував брата від КДБ за допомогою британської розвідки, бився на дуелі та зустрів старість із графинею. І до кінця своїх днів ніжно любив свою Україну, стверджуючи: «Навіть прекрасний, блискучий Париж не зміг змусити мене, киянина, забути мій широкий, величний Дніпро».
«Чому за вікном сніг?» — Серж дивувався. Останнім часом він постійно втрачав відчуття часу, щоразу провалюючись у безпам’ятство. Але все ж таки не може бути, що зима настала так скоро. Він упевнений, що ще вчора був квітень. М’який теплий квітень у Швейцарії. Молоде зілля розпускалася на очах, гріється на сонці і заволодіває будь-яким вільним шматочком землі. Квітень — його улюблений місяць. Його день народження.
...Була присутня вся родина. Мама посміхалася, називала «улюбленим Серьожкою», китиці від вишиванки приємно лоскотали обличчя, коли вона нахилялася поцілувати сина в лоба. Батько був показово суворий, але смішні бісики в очах не залишали сумніву — він радий зустрічі.
Брати і сестричка сміялися поруч. Найкращий день народження в його житті…
Сергій вважав себе батьковим улюбленцем. Але щирою, взаємною і відчайдушною любов’ю дитина платила тільки матері. Якось з якихось причин, яких Лифар і сам уже не міг згадати, сім’я поїхала у відпустку без нього. Єдине, що хвилювало дитину: «Мама мене покинула?»
Тоді ще маленький, Сергійко не думав, що одного разу йому з батьками доведеться розлучитися назавжди. Їх розділять кордони, влада і, врешті-решт, найжорстокіша сила – смерть…
Танцювати, підніматися над собою і боротися із земним тяжінням – тільки заради цього він жив і дихав. Возз’єднання із сім’єю стало другою причиною, через яку недозволено впадати в меланхолію.За допомогою численних хабарів і великих знайомств вдалося витягти з Радянського Союзу старшого брата Василя. Сестра Женечка вийшла заміж за іноземця і теж змогла виїхати до Франції.
Сергій мріяв, що слідом за ними приїде і молодший, Леонід, з батьками. Але для цього потрібно ще більше коштів. Він був першим, хто приходив до театру, і останнім, хто його залишав.
Здавалося, що все налагодиться. Але тільки здавалося. Поки Лифар блищав на паризькій сцені, у Совітах ситуація погіршувалась. Леонід став льотчиком-винищувачем, хоча безпосереднє начальство йому не довіряло. На нього завели окрему справу, по п’ятах ходили стукачі, але військове звання і гарний послужний список поки що рятували і самого Льоню, і батьків від радикальніших заходів.
Брати обмінювалися численними листами через таємних посередників. Без особистих імен, адрес та будь-якої іншої конкретики. Усі розуміли: невірний крок може призвести до катастрофи.
Історія втечі Леоніда стала воістину шпигунською. Через Іран. За допомогою британської та французької розвідки. Сергій був щасливий обійняти брата і показати йому життя в Парижі. Без страху, без огляду на тіні, що завжди поруч: «Ти в безпеці, ми знову разом. І батьки скоро будуть поруч».
Тут Лифар помилявся. Його обожнювана мама не пережила голодомор 1933-го. Лист від батька, пройшовши через кілька рук і дивом знайшов адресата, було повно гіркоти втрати. На у восьмеро складеному аркуші дешевого, пухкого паперу нерівним почерком Михайло Лифар повідомляв про смерть Софії і застерігав дітей від спроб його визволити з радянської кабали. Він не міг залишити кохану дружину, залишити її в самоті спочивати на Байковому. Колись він ляже поруч, і вони знову будуть разом. Нині найголовніше, що їхні діти в безпеці, у них є майбутнє. Він пишався ними, і покійна Софія з того світу дивилася на них з не меншою любов’ю і захопленням. Якби вони тільки знали, через що їхньому синові доведеться пройти.
Сергій надто добре пам’ятав той день, коли оголосили, що Франція повністю окупована фашистською Німеччиною. На кожному кроці в Парижі майоріли прапори зі свастикою. Хто міг – втік, а він – ні. За новим, нацистським законом німці могли зайняти будь-яку кинуту держбудівлю. Це означало, що улюблену Гранд-опера, якщо вона не функціонуватиме, спіткає сумна доля в якості чергового німецького штабу.
Лифар прийняв найскладніше у своєму житті рішення: театр працюватиме! Більша частина трупи була відіслана на тривалі гастролі, але найвідчайдушніші, як і він сам, залишилися.
На сцені ставили Вагнера і будь-які твори, які не потрапляли під статус заборонених. Левову частку доходів від квитків витрачали на допомогу французькому Опору та втікачам з Європи.
Опера вціліла, проте після Другої світової довелося тікати вже Лифарю. Злісники записали Сергія в колабораціоністи, а деякі й зовсім стверджували, що на власні очі бачили, як він водився з Гітлером і проводив йому екскурсію театром.
Через кілька років усі звинувачення зняли, а генерал де Голль особисто запропонував танцівнику французьке громадянство. «Франція – мій другий дім, але батьківщина – Україна», – Сергій відмовився.
До кінця життя Лифар прожив із так званим нансенівським паспортом. Його видавали біженцям спочатку з Російської імперії, а потім і з інших країн. Більшість із них потім отримували офіційне громадянство в країні, яку обрали для життя. Але тільки не Лифар. Відмовляючись від пропозиції де Голля, він не манірничав, не набивав собі ціни.
Україна була не просто зручною відмовкою. Серж ненавидів радянську владу за все, що вона зробила з його сім’єю, але ніколи не приховував, що хоче повернутися.
Неодноразово подавалася заявка на участь у балетних фестивалях у Радянському Союзі. І щоразу за нею слідували сухі слова відмови. Якось завернули прямо в аеропорту. Вся трупа Гранд-опера поринула в літак і полетіла на гастролі до Москви, крім нього. Сергій не здавався, вірив, що якось станеться диво.
1969-го Ліфарю і Ліліан нарешті вдалося приїхати до Радянського Союзу. Відставного танцюриста запросили почесним гостем на Перший міжнародний фестиваль молодих артистів балету.
У Москві їх тінь слідували супроводжуючі. Ні для кого не була секретом їхня приналежність до КДБ. Якимось дивом Сержу з дружиною вдалося втекти з-під пильного нагляду і виїхати в Києві. Усього на один день.
У цю поїздку він умістив свою тугу містом: «Навіть прекрасний, блискучий Париж не зміг змусити мене, киянина, забути мій широкий, величний Дніпро». Ходив – і не міг надивитися на старі зелені вулички, якими бігав дитиною, на будинок біля Софійської площі – останнє місце проживання, звідки він поїхав у нове життя. Гімназію, в якій навчався, і будівлю, в якій знаходилася колись школа Ніжинської. Байковий цвинтар – запущений, нікому не потрібний. Насилу знайшов могили батьків. «Ліліан, думаєш, вони простили мене за те, що я поїхав і не повернувся?» – сумно запитав Серж у дружини. «Думаю, вони раді, що ти не втратив себе. Вони хотіли тобі найкращого».
Він ніби відчував, що другого шансу відвідати батьків не буде, тому забрав із собою по жменьці землі з могил. Так і сталося. Серж із Ліліан ще кілька разів приїжджали до Москви на фестивалі. Але Київ виявився забороненою зоною. Приставлені наглядачі зі спецслужб більше не випускали пару з поля зору.
В останні роки, вже знаючи, що рак, що його пожирає, ніяк не перемогти, він постійно говорив Ліліан, що хоче залишити свою спадщину Україні – листи, книги, фотографії батьків. Улюблена жінка виконала прохання, і більшість архіву поїхала на батьківщину.
А на його могильному пам’ятнику назавжди викарбувано напис:
«Серж Лифар із Києва»…
