I. Москва — не суб’єкт для переговорів, а об’єкт для демонтажу
Будь-які переговори з Путіним — це не дипломатія. Це пастка. Кремль ніколи не дотримується домовленостей, бо в його природі — підступ, реванш і експансія. Від Мінських угод до припинення вогню в Сирії, від Придністров’я до Грузії — Москва щоразу використовувала «перемир’я» як стратегічну паузу. Як можливість перегрупуватися. Як тишу перед новим витком терору.
Україна не може дозволити собі знову повірити в цю пастку. І світ — теж. Інакше на кожне «припинимо стріляти» — відповіддю буде Буча. І на кожне «дійдемо до компромісу» — відповіддю буде Ірпінь. Якщо Путіну дати шанс — він використає його, щоб убити ще тисячі. А після нього прийде новий цар. З новими обличчями — але тим самим імперським кодом.
Москва не змінюється. Її не можна переконати. Її можна тільки знищити як структуру, що несе загрозу не лише Україні, а й усьому людству. І для цього потрібна не віра в дипломатію. А стратегія дій.
II. 4D: стратегія історичного демонтажу
4D (Депутінізація, Демілітаризація, Денуклеаризація, Деколонізація) — це не лише український підхід. Це план для світу, який хоче жити без імперій, шантажу і ядерної загрози. Це — нова денацифікація. XXI століття.
1. Депутінізація — очищення світу від кремлівських агентів: від підкуплених політиків до проросійських партій. Заборона діяльності МП, закриття медіа, що транслюють наративи Кремля. Конфіскація активів.
2. Демілітаризація — повне знищення російської армії як інструменту експансії. Знищення ВПК, контроль над кордонами, обмеження на виробництво.
3. Денуклеаризація — ядерне роззброєння Москви. Під міжнародний контроль — або повне знищення потенціалу.
4. Деколонізація — розпад імперії. Незалежність Ічкерії, Татарстану, Бурятії, Якутії. Свобода поневоленим народам.
Московія — це остання колоніальна імперія на карті світу. І її існування — заперечення права на самовизначення десятків народів. Це — тюрма, з якої час відчинити двері. Силою.
III. Україна — фронт людства. Але ми не переможемо без промислової армії
Ми – не просто країна у війні. Ми – форпост цивілізації. Але форпост без власної зброї – це мішень. І допоки наш ВПК залишається другорядним, ми залишаємось у стані залежності, затримок і випрошування.
Україна потребує військово-промислового ренесансу. Не косметичних модернізацій, а системної мобілізації економіки на війну. І це не про плани «після перемоги». Це — єдина умова, щоби перемога настала.
Що має стати серцевиною?
• Повний цикл виробництва БПЛА: від FPV-камікадзе до стратегічних дронів-розвідників. Масштабовано, автономно, щодня — не в Telegram-волонтерстві, а на державних заводах і приватних лініях.
• Високоточні ракетні комплекси середнього радіусу дії: український аналог ATACMS, оперативні ракети, крилаті системи дальності 500+ км. Пріоритет — дальність, точність і мобільність.
• Бронетехніка нового покоління: легкі штурмові платформи, безпілотні гусеничні машини, дрони на колесах для підтримки штурмів і евакуації.
• Власна ППО тактичного рівня: нові версії «Кільчень», «Сапсан», програмовані боєприпаси, інтелектуальні зенітні системи.
• Відновлення виробництва боєприпасів: не через «переговори з Чехією», а на своїх лініях — снаряди, ракети, артилерійські заряди, без пауз і залежностей.
• Розвиток РЕБ і електронного поля бою: системи придушення супутникового сигналу, знищення дронів, боротьби з GPS і Starlink-підсистемами ворога.
• Портативні системи зв’язку нового покоління, шифрування, цифрові карти, синхронізація підрозділів — усе це має вироблятися всередині країни.
Чому цього досі немає?
Бо міністри економіки ще живуть у світі ВВП, а не в світі ВПК. Бо бюджети розпилюються на ремонти доріг замість виробництва зброї. Бо ми досі не створили Державне військово-промислове командування — структуру, яка б об’єднала приватних і державних виробників, інвесторів, університети, НАН, іноземних партнерів, банківське фінансування і координацію замовлень від ЗСУ.
І допоки це не створено — у нас не буде тисяч ракет, десятків тисяч дронів і сотень тисяч снарядів. І ми не зможемо перемогти ворога, який кидає 60 000 снарядів на добу.
Що потрібно?
1. Указ Президента про мобілізацію промисловості: зведення ВПК до рангу національної стратегії №1.
2. Створення державної агенції зі швидкого фінансування розробок і виробництва зброї.
3. Стимулювання експорту: усе, що не критично — продається союзникам і забезпечує оборонний бюджет.
4. Залучення українських інженерів і науковців з-за кордону для проєктів оборонного типу.
5. Спрощення регуляторної бази: «податковий щит» і спецрежим для учасників оборонних проєктів.
І головне: перехід від ідеї «держави як менеджера» — до ідеї держави як фронту. Вся економіка — має працювати на Перемогу. Не асфальт, а ракети. Не «платформи для співпраці», а заводи. Не презентації, а снаряди. Бо перемога — це не абстракція. Це результат технічної, системної, індустріальної переваги.
Ми повинні перестати грати в мирну економіку. Потрібно змінити саму логіку державного управління — з бухгалтерії виживання на стратегію перемоги.
Потрібне стратегічне державне замовлення на 3–5 років — для українських виробників дронів, боєприпасів, бронетехніки, засобів РЕБ, ППО, засобів зв’язку та високоточної зброї. Не «дотації», не «програми підтримки», а гарантоване замовлення — з передоплатою, державною координацією і політичною відповідальністю.
Потрібне жорстке припинення марнотратства:
• Не мільйони на тротуари за 20 км від фронту — а на снаряди.
• Не фіктивні ремонти для мерів-фантомів у евакуйованих громадах — а на патрони.
• Не нові кросовери для чиновників ОВА — а на розгортання лінії виробництва FPV-дронів.
• Не бруківка, не “концепції благоустрою”, не тендери для своїх — а пороховий завод, патронний завод, виробництво сталі для бронеплит.
Бо поки держава платить за косметику тилу — у штурмів немає мінометів. Поки тендерний мафіозник отримує черговий мільйон — український боєць отримує трупну суміш замість логістики.
Влада має перестати існувати для себе. Вона має існувати для фронту. І все, що не фронт — сьогодні другорядне. Нехай вибачаються всі, хто думає інакше. Їм не жити в поразці. Їм хіба звітувати про неї.
Ми — країна війни. І допоки наш головний тендер не називається “дрон”, а не “асфальт”, ми не зможемо виграти жодного бою.
Зброя, а не бруківка. Порох, а не піар. Державне замовлення — не на концепції, а на знищення ворога.
Бо тільки індустрія дає силу. І тільки сила — приносить справжній мир.
IV. Світ має усвідомити: немає миру з Москвою. Є лише затишшя перед новим наступом
Московія — не суб’єкт міжнародного права. Вона — викривлення. І її не можна вбудувати у цивілізовану систему. Її треба зламати. Як нацизм. Як самурайський мілітаризм. Як рабство. Повністю. Без залишків.
Світ боявся дестабілізації після розпаду СРСР. Але не побоявся Чечні, Сирії, Грузії, Криму, Бучі, Ірпеня, Маріуполя. І якщо світ не розвалить московську імперію — вона знову розвалить світ.
Московія — це ракова пухлина на тілі Євразії. Її не можна «пом’якшити». Її треба видалити. Повністю. Інакше — метастази.
V. Наш обов’язок — знищити імперію. Повністю. Назавжди
Бо якщо цього не зробимо ми — її уламки поглинуть наших дітей. Історія дає шанс лише раз. І цього разу — він наш. Не переговори. Не домовленості. Не замороження. А знищення Московії.
Це буде боляче. Це буде складно. Але це буде остання війна. Бо коли не залишиться московії — не буде кому починати нову.
