1.
Року вісімдесят якогось я надрукував у московській «Литературной газете» статтю «Песни западных славян», у якій згадав Георгія Федотова – його слова про таку особливість освічених росіян, як байдужість до усього українського, що не доведе, мовляв, Росію до добра.
Серед відгуків на цю статтю прийшла невелика книга віршів української поетки Людмили Таран. Вона писала, що до цієї статті була іншої – гіршої – думки про автора, а зараз підписує йому свою першу книгу.
Із тої книги мені запам’яталась «Самотня». Незаймана, неоковирне дівча блукає Києвом із таємною надією зустріти своє щастя. Подумки кличе його, каже:
Я ж не пізнала ще ваги твого сімені –
Як воно б’ється, пульсує, поволі стихає.
2.
Пройшло скількись-то років. Я надрукував у Києві невеличкий допис про чергову книгу Оксани Забужко – вона мені не сподобалась. Ця знаменита тепер авторка – людина, на мій погляд, безцінна для українства, але не дуже – для української культури. Жив я тоді вже в Україні, під Києвом. І ось телефонує мені Людмила Таран. Ми ще не були знайомі. Телефонує, щоб сказати, яку дурню я написав про її подругу.
Як тільки вона зробила першу паузу, я без усякої передмови заходився читати їй її «Самотню». Вона послухала і каже: «Це справді я написала?». – «Ви, – кажу, – не відпирайтесь, ви, Людмило Василівно! А зараз мені поясніть, як оця самотня, котра ще нічого не пізнала, може знати, як воно бʼється, пульсує, поволі стихає?»
Вона сміється, а я читаю їй ще одного її вірша, значно пізнішого.
Жага повалить, де захоче.
Нестрим і сласність: затопить
Із головою – щоб не дихать,
Занурюватися, шаліть.
І ціла вічність! До знемоги:
І космос вивержено. Ніч –
І тільки сім’я срібно світить
Сузір'ям вільглим і сумним…
Іще здригнешся, наче кінь:
Самою шкірою. Під нею
Найдовше струм перетіка.
Струмує тіло, як оспала
В потічку рівному вода.
Спожитий пристрастю, жадаєш,
Допоки в спорожнілий дзбан
Волога натече солона.
Закінчивши це, питаю суворим тоном, чи буде вона й зараз заперечувати своє авторство – ну, і захищати від мене свою Забужку, яку я теж ніколи не бачив, а поки що повторюю оцей рядок: «І тільки сім’я срібно світить сузір’ям срібним і сумним» і зізнаюсь вам, Людмило Василівно, що коли зустрів у вас оцей рядок, то був приголомшений його точністю. Порівняти сім’я – мільйони мікроскопічних зерняток із небесним сузір’ям, де мільйони зірок – це міг тільки справжній, кажу їй, поет, а те, що воно сумне – це просто геніально, бо ми ж усі знаємо, що «всякая тварь после соития печальна».
Щодо цього вірша Людмила Василівна каже, що написала його таки вона – це, мовляв, достеменно, але сама його не пам’ятає. Тоді я читаю їй наступне, написане теж нею, але від чоловічого імені:
“Яка прекрасна смерть“, – вони казали,
Мов заздрили моїй легкій кончині
На пристрасному ложі, на руках
Вогненної таємної коханки.
...Я бачив тіло, раптом посиніле,
І щелепу одкинуту, язик
Звисаючий, мов причандалля честі
Мужчини у соку – та п і с л я справи,
Котра ще називається любов'ю.
Ридав я понад тілом – і мовчав.
Покинута зужита шкаралуща,
Чи ти запам'ятала той ривок
На дибу остаточного шаленства,
Останнього? І де ти записала
Свою останню славу, мертва плоть?
Як пізно я побачив з висоти
Марноту і життя підсліпувате,
Розтринькане дорогоцінне сім’я...
Та ще в о н а...
Тепер усі мужчини
Смердітимуть їй смертю...
3.
На прощання розказав Людмилі Василівні одну свою історію із оцим її віршом. Якось мій друг, голова сільського товариства під Дніпром Мариниченко Михайло Олексійович завів мене на хвилинку до своєї бухгалтерії. Переді мною були молодиці… Навіть якби вони усі були столітніми, я б все одно втратив себе, що буває із кожним чоловіком у присутності будь якої жінки – навіть одної, а тут їх було не менше п’яти. Твій хвіст розпушується сам собою. І ось я стою із самим «головою колгоспу», і на мене спрямовані очі півдесятка молодиць… І, не дуже усвідомлюючи, що зі мною, я читаю їм вірша: «Яка прекрасна смерть», – вони казали…».
Коли вірш закінчився, повисла маленька пауза, і одна жінка раптом каже: «Пане не знаю як вас, а точно така історія щойно трапилась у нас у селі!». Виявляється, один чоловік отак сконав на своїй тутешній шаленій. Вона з’явилась на його похорон! Коли її, красуню із красунь, побачила його вдова, вона сказала так, щоб усі чули, що тепер вона прощає свого покійного чоловіка за зраду, бо побачила на власні очі винуватицю його кончини – від такої, мовляв, варто було зійти з ума, а потім віддати Богу душу.
«Складіть вірша про це», – сказав я Людмилі Василівні. – «Не знаю, – сказала вона. – Це треба, щоб воно само прийшло на олівець». – «Прийде! – сказав я із впевненістю гіпнотизера. – Обов’язково прийде. Ви тоді тільки не полінуйтесь записати!».
4.
Пройшло ще скількись-то років. Життя не стояло на місці, українська література свою справу знала, і якось непомітно накопичилась ціла купа творів українських поеток і не тільки про все таке – у тому числі, звичайно, про нього, про сім’я, що срібно світить, так що я написав навіть статєєчку про цю літературу.
Статєєчка була надрукована у Києві. Я писав, що мабуть жодна у світі сучасна література не має такого багатого віршованого та й прозового дослідження такої матерії, як чоловіча сперма. Українки із дивовижним знанням справи описали усі, які тільки бувають, її кольори, запахи, консистенції, смакові особливості – як вони залежать від харчів і напоїв, також від настроїв носіїв. І, звичайно, від того, як жінка ставиться до виробника цієї смакоти. Якщо гарно, то їй його засохла на простирадлі сперма виглядає перламутровою, як повідомляє нам, здається, та ж таки Забужко.
Треба підкреслити, що її вклад у цю антологію та й мою подальшу долю виявився значним. Коли вийшов її роман «Музей покинутих секретів», я звернув увагу на таку дійову особу, як тележурналістка Дарина Гощінська – як вона згадує своє недавнє минуле. Ходила без ісподнєго, на нарадах сідала поруч олігарха Р., «непомітно для інших знаходила під столом його руку й всовувала собі під спідницю», також – як, бувало, «валялась під бліцами гола, зі страпоном у руці, заляпана чужою спермою». Любила свободу не тільки таку, а й усяку, особливо – політичну, демократка була ще та, так що під кінець пише сценарій так, як велить їй її помаранчева совість, а не по команді кучмістів… Ну, і суворо засуджує своє розпусне минуле – оте, заляпане чужою спермою. Схаменулась, коротше, якщо вірити Оксані.
У мене до цього роману було, власне, одне запитання. Та ні, мабуть все ж таки два. Страпон – хто, дівчата, не знає – це штучне, рукотворне чоловіче причандалля, яке Дарини чіпляють до своїх чрєсел за відсутністю справжнього. Але навіщо той страпон був потрібен отій Дарині, якщо лежала серед мужиків та вже й заляпана? Друге запитання було більш серйозне. Як розуміти її вираз «чужа сперма»? Не рідного чоловіка? Не коханця, який до вподоби? Чи належала та сперма якомусь ідеологічно ворожому учаснику дійства – якомусь комуняці чи донецькому, а може взагалі якомусь зовсім безідейному фуєграю?
5.
Пройшли ще роки. Та що там пройшли! Роки, як відомо, не йдуть, а летять. Якось під час літературної розмови за столом у гостях я згадав оцю історію – історію із «чужою спермою». Вислухавши її, господиня пішла приготувати кофе, а коли повернулась, то повідомила усім, а мені – персонально, що, поки варилось кофе, вона обдумала цю історію, живо її собі уявила і дійшла висновку, що вислів «чужа сперма» не тільки цілком доречний, але напрочуд точно, проникливо передає те, що відчувала героїня того роману, згадуючи себе, заляпану, та зі страпоном у руці. Сперма нелюбимого, випадкового мужчини, вона, мовляв, і має сприйматись жінкою як щось гидке, чуже – яке ж інакше? Після цього я просто змушений був віддати на своїй ФБсторінці належне такому тлумаченню і визнати правоту авторки роману.
Серед відгуків на це моє каяття трапився лист від Вікторії Черненко, студентки Харківського медичного інституту. Виявляється, питання чужої сперми вона обговорила зі своїми подругами у групі. «Ви, звичайно, знаєте, – писала вона, – яку участь у долях України протягом більше трьох століть приймала російська сперма. Проти неї нічого не мали наші матері і старші сестри. Але ми постановили покласти цьому кінець. Наше рішення одноголосне: руська сперма віднині для нас дійсно чужа». На це я написав Вікторії, чи знає вона із своїми подругами, майбутніми врачихами, російське прислів’я: «Любовь зла – полюбишь и козла». – «Все ми знаємо, – відповіла вона, – тому і прийняли таке рішення».
Ну що ж, сказав я собі, справа із назвою книжки вирішена. Якраз у ці дні видавництво Георгія Урушадзе Freedom Letters запропонувало мені змусувати книжку із моїх ФБтекстів за останні два роки. Це – про життя-буття під час війни, яким воно бачиться мені в Охтирці Сумської області, де зараз мешкаю. Я став думати, як цю книжку назвати – і тут отримую того листа від харківської студентки. Пішли згадки… Так, це буде «Чужа сперма», а ви собі думайте що завгодно! Зупинка за видавцем. Що він за людина, я не знаю, ми ще не бачились. Отак і познайомимось. Якщо він погодиться на таку назву, значить ми із ним щось петраємо. (Ще, до речі, не народилась, принаймні на моїй малій батьківщині, людина, яка повірить, що хтось може надрукувати будь-яку твою писульку, не кажучи вже про книжку, просто так – не по блату, не по знайомству, навіть не знаючи тебе особисто).
Цими днями «Чужа сперма» побачила світ.
https://freedomletters.org/books/56-str/
Ну, і наостаннє ще два вірша Людмили Таран.
Я не хочу,
Боюся тебе зустріти…
Сивина, зморшки, утома, потріскана
Кора твого дерева… – їй-Богу
Боюся тебе зустріти, моя навчителько…
Бачу: навскісне проміння, лІтепло чую,
Осоння, ряхтіння світлотіні;
Я – дурне хлопчисько, і ти –
Навчителько моя мила…
Що ж ти чинила зі мною:
Ще тільки волосинками торкалися
Наші руки, ще й пальці мої не сміли
Плекати шовкове тіло твоє -
А я вже вмирав і тремтів,
і світився побіля тебе…
Ти, було, тільки легенько грудьми
Черкнеш моє серце –
А воно займається, у горлі стугонить,
Скажене моє серце.
…Як терпляче мене вела
До солодкої першої змори на гарячій
Твоїй руці…
Як спліталися
Небо й земля
у шаленому безсором’ї!..
Ти, ти, ти –
Моя перша, моя.
І у кожній по тому
Я відшукував усміх і тіло твоє,
І дорогу додому…
ххх ххх ххх ххх
Любаска повна і важка –
Люблю таких! Тілиста – щедра.
Лиш голос їй подам – готова
Лягти у слухавку і ждать...
Конячко радісна! Як ми
З тобою вволю нагасались.
О, буде що
нам
спогадати
На вбогім
смертному одрі!
