"ОБЄКТИВНІ ПІДСТАВИ ДЛЯ..." - Віталій Гайдукевич

"ОБЄКТИВНІ ПІДСТАВИ ДЛЯ..." - Віталій Гайдукевич

До "трампівської 100-ки" ще трохи є часу, але занотую тут міркуванчики для себе. Потім звірити, що відповідає реальності, а що ні...

(дуже спрощено, простими словами, чому «трампізм» став реальністю в США)

1. Лівацтво це не міф, а реальність і біда. Роками в США йшло накопичення лівацьких маніпулятивних ідей, нав’язування їх через усі рупори і шеймінгом будь-кого, хто думає інакше. Апогей абсурду настав із BLM (що є ідеальною маніпуляцією і брехнею), десятками гендерів (це взагалі маразм), насадження ідей «рівності» де логічно і де не логічно, темношкірих Білосніжок та королев Британії і т.д. Прикриваючись гаслами сводоби, неомарксизм з’їв і виплюнув первинний лібералізм настільки агресивно, що реакція виборця цілком природня.

2. Клінічність проблем. Насправді ефективність американської держави накульгувала вже десятиліттями. Усі ці кейси про роздутий штат чиновників, неефективність держструктур, забюрократизованість. Все це має підстави. Можливо це можна назвати природнім кризовим етапом демократичного суспільства. Його настання мало б спонукати суспільство підкорегувати свої організаційні здібності і вийти на новий виток розвитку… але це складний шлях. А популізм – просто і весело.

3. Дракон викоханий Вашингтоном. Зовнішньополітичні виклики з боку Китаю є цілком реальними. Власне саме США ці ризики і породили великою мірою. Посіяли ще в Другу Світову, а потім принагідно поливали і здобрювали. По всякому - виведенням виробничих майданчиків, дозволом на користування технологіями, інвестиціями. США (і не тільки) вважали, що це прикольно використовувати «за плошку рису» дешеві китайські руки. Китай, котрому чхати на долю «рук», використав цю західну наївність для накопичування інтелектуального і фінансового ресурсу.

4. Деіндустріалізація – насправді велика біда США і західного світу. Індустріальний злет Америки свого часу призвів до того, що в суспільстві працювала кар’єрна драбина: із села найдешевші робочі руки їхали в місто на заводи і прагнули стати кваліфікованими майстрами; кваліфіковані майстри прагнули стати начальниками дільниць і керівниками найменших ланок, зрештою – отримати освіту; так звані «сині комірці», що досконало володіли усіма нюансами організації виробництва, тісно комунікували із інженерами, а ті, своєю чергою - із менеджерами, «білими комірцями»; а білі комірці вже взаємодіяли із науковцями. Тобто існувала повна вертикаль – від наукової ідеї, до конвеєрного втілення. А потім виробнича ланка переїхала в країни третього світу і… США втратили контакт між виробничими рівнями та розучилися\розлінилися робити все самі. Іронія долі – штовхачем деіндустріалізації (якщо все спростити) став великий капітал, котрому було вигідно заробити більше грошей зменшуючи видатки на собівартість. Це був постріл в голову і зараз маємо наслідки.

5. Розшарування - це не міф. Має місце одразу кілька негативних тенденцій – розрив між найбагатшими і найбіднішими зростає і при цьому біднішають усі. Тільки якщо дуже заможні стають просто багатими, багаті стають грошовитими, грошовиті випадають в середній клас, а середній клас біднішає до бідного. Бідні тут падають в зубожіння і вимагають захисту під держави. Держава замість поламати це замкнене коло і знову надати можливість заробити гроші (для цього потрібна нова індустріалізація згідно викликів часу) будь-кому, починає роздавати халявні гроші, чим запускає спіраль популізму.

6. Парадокси Дядька Сема – з одного боку Батьки Засновники США успішно заклали фундамент країни, котра мала б перерости «дитячі болячки Старого Світу». З іншого боку, ці болячки не зникли, а трансформувалися, постійно існували поруч, нашаровувалися на нові – творили нову, чисто американську хроніку хвороби. Від великих потрясінь рятувала складна виборча система, конфедераційність (логіка регіональних влад) і легендарний діпстейт. І весь цей час США балансували на межі довіри державі, буркотіли на уряд, звинувачували в неповорткості, в поганій ефективності, кпинили з того (згадаймо жарти Рейгана щодо…). Втім відчуття, що щось працює не так в суспільстві було, розуміння «держава має бути зручнішою і працювати краще» було і воно було справедливим.

7. Політична деградація обох партій. Одного разу ставши на стежку популізму, політикам дуже складно зважитися на ризик. Вони воліють відкладати вирішення електроально-болючих проблем «на потім» - «нехай рейтингами постраждає хтось після мене, а на мою каденцію я згодую «обіцянку-цяцянку». Цей колообіг популізму тримає в заручниках партійні організми, паразитуючи на них, примушуючи до нових і нових алогічних рішень. По суті, політика перетворюється в конкурси популістичного трьопу, замість конкуренції ідей, як вирішити проблему. В цій ситуації обидві партії ще й старіють - їх топи дуже поважного віку, а багатообіцяючою перспективної молоді немає. Не даючи виборцеві реального вирішення його запитів, і деми, і респи стають заручниками емоції «тих, хто не визначився». А сталі симпатики стають радикальнішими. Це одночасно штовхає партії до радикальнішої (на свою аудиторію) риторики і ще меншого поля реальних дій.

8. Політичне «звернули не туди» в усьому світі. На жаль, реально нерозв’язані питання типу рівності можливостей чоловіків і жінок, опіка за довкіллям, перехід на нові технології, захист свобод…(перелік можна дописати) стали темою для перекручень. Тобто проблему не вирішували, а використовували для досягнення інших цілей. На цьому тлі постали големи міфічних викликів, на боротьбу з якими виділялися космічні гроші. А поруч із тим деградували економіки, освіта, реальні свободи, поставали авторитарні монстри. Коли політики тривалий час імітують вирішення проблем, або вирішують шось своє, питання часу, коли суспільство довіриться популісту. І тут шо Україна, шо Європа, шо США – люди однакові.

9. Партнери сіли на голову – Європа насправді надто довго вважала, що може не паритися своєю безпекою, віддавши роль світового бабая США. Справедливості заради, не з власної волі це Європа зробила. Таким був повоєнний ультиматум Вашингтону до партнерів – «тепер ми в західному світі головні». На підставі своїх статків, зароблених в Другу Світову, на підставі військової потуги, на підставі вкладання коштів через плани Маршала і подібні проекти. Європа покірно відійшла в бік на другорядні ролі і почала з часом паразитувати на такому положенні. Ця яловість швидко була викуплена ворогами західного образу життя, котрі із захватом кинулися корумпувати все шо дихає. Успішно. Як наслідок, Європа відверто деградувала, потопає в паперах, чиновницьких абсурдах, розфокусі реальних проблем і безпорадності. Питання часу, коли США покинули б цю валізу без ручки. В тому чи іншому вигляді.

10. Технофашики. Досить тривалий час в тих чи інших колах вкидається в обговорення теза, що національна держава та й взагалі держава в класичному розумінні, себе віджила і наступний виток еволюції суспільства будуватиметься навколо гіга-мега-держав-полісів. І що ці міста-держави (нове, це давно забуте старе – привіт стародавній світ) творитимуться за алгоритмами корпорацій, і що техногіганти будуть диктувати правила існування і розвитку, і що класичного розуміння прав і свобод людини в тих правилах буде мізер, але корпораціям буде на те чхати, бо ШІ, бо роботизація, бо люди будуть ще більше ресурсом і статистичною масою.

Воно завжди читалося фантастичним брєдом, але… коли технологічні гіганти, віртуальні інформаційно-контентні платформи стають освним місцем існування, заробляння, самовираження людей, то спокуса скинути традиційну державу із трону візьме гору. І ці спроби перед нами.

З огляду на такі вводні, питання лише часу, коли суспільство з дуру довірить свою країну популісту, котрий наобіцяє золоті гори і прості рішення. І хоча останні дні зустрічається вдосталь текстів в дусі "та ви не розумієте, Трампу насправді все продумали на багато кроків вперед (угу - "багатоходовочка", десь вжеце було) і от побачите, як потім пазли встануть...", напевно є в MAGA-двіжусі те, що однозначно можна назвати "це дуже погано".

І про це погано далі буде...