Українська мова не була надана мені по праву народжнння. Я народився в русифікованому містечку де було неголасне правило: «паукраінскі» говорили або селюки, або б кугути, або вимушено на уроках мови.
Так, мову викладали в школі, однак в побуті не послугувалися. Відповідно оріентири були на расєю, москву і пушкіних-достоєвських з висоцькими-розенбаумаии.
Мова лишалася таким собі «історичним непорозумінням» якою хтось колись шось писав «у сиву давнину».
Оскільки моя дерусифікація відбулася в дорослому віці і була свідомим вибором, то часом мої пасажі щодо русского язика і совка не завжди зрозумілі тим, для кого українська була рідна від народження.
Так от. Русифіковані українці які з різних причин зробили вибір і повернулися в рідне мовне поле, реагують на мовне питання набагато гостріше за україномовних від народження співгромадян. Бо їм так чи інак довелося осмислити і відстояти свій вибір. Доя них мова це не лю лише засіб комунікації, але маркер «свій-чужий».
Я свій! Дивіться, я свій! Ви чуєте мене? Я свій! Ви точно чуєте? Я українець! Їм не вдалося! Я сильніший за них! Все це лунає в голові русифікованого українця який знову заговорив українською. Особливо на початку. Однак все це абсолютно не зрозуміло тим, хто від початку говорив українською.
Це все одно як людина яка змогла відбити у злодія гаманець будк пояснювати свої відчуття тому, кого ніколи не грабували. Або як косоокий після операції буде намагатися пояснити я круто не косити людині яка не ніколи мала проблем з очима.
І це абсолютно не означає, що україномовна людина не зрозуміє почуттів дерусифікованої. Розуміє. Однак вона ними не житиме, це не її почуття.
Саме тому я завжди намагаюся підтримати всіх, хто проходить дерусифікацію. Часом людям дуже важко, бо успіхи межують з провалами і піднесення зі зневірою к власних силах. Тож якщо у вас є такі знайомі, підтримуйте. Іншого шляху повернення до рідної мови окрім як переходити на неї, не існує. Невсеремось!
