Колись, у "донезалежному" Києві, на куті Пушкінської та Свєрдлова (тепер Прорізної) був "культовий" гастроном з кавою. Там збирався різний люд, серед якого вирізнялися люди, що вважали себе знавцями специфічної, з нинішньої точки зору, історії. З одного боку, вони пишалися належністю до "українства", з іншого, - вважали себе невіднятним елементом радянського, - вписуючи досягнення українців в імперський контекст. Принаймні, так мені бачилося далекого 1985 року, коли вперше довелося тривалий час пожити у столиці. Вже пізніше я прочитав у Джавахарлала Неру висновок про те, що "інтелігенція, вихована колонізаторами, є головним ворогом свого народу".
Зеленський, з його несподіваними "проукраїнськими" трансформаціями, повернув мене у ті часи з доволі цікавою, притаманною саме їм, публікою. Його "українськість" така ж специфічна, як і у завсідників пізньорадянської київської кав'ярні. До того ж він схожий на людину, яка, через певні, доволі неочікувані нею, обставини, вивчає історію рідної країни за підручниками епохи "розвинутого соціалізму". Звідси його рефлексії про постаті та явища, процеси і тенденції. Зрештою, його спроби сподобатися усім – від непробивних адептів комуністичного минулого до радикальних націоналістів.
У висліді отримуємо макабричну свідомість президента незалежної вже 30 років країни, яку він досі вважає уламком Росії, дарма, що нащадки імперії вбивають його співгромадян. Свідомість пострадянського українця, у якій гордість за країну замішана на стійких радянських штампах і стереотипах.
Указ про запровадження Дня української державності, - з одного боку, цілком виправданий крок. Але коктейль контексту, у якому збовтано інституційність держави, сакральні речі, - Хрещення України-Руси, знакові постаті, зокрема Володимира Великого, - вражають своєю дикою еклектикою. Ну, припустимо, Зеленський хоче відвоювати у Путіна право на спадщину Володимира, з хрещенням Руси. Але твердження про те, що Русь у часи цього достойника сягнула свого розквіту, доволі сумнівне. Тут доцільніше було б говорити про часи Ярослава Мудрого, який справді інституалізував державу, зокрема, "Руською правдою", сформував класичну на той час армію і, - головне, - європеїзував країну.
Спроба вкотре переписати історію, подати її споживною для власного інфантильного, пострадянського і досі совкового виборця, який, з одного боку, безпідставно (бо жодним чином не доклався) пишається "національними легендами" і постатями, корені яких так чи інакше сягають періоду радянської окупації, а з іншого – надто вибірково ставиться до історії, аби випадково "не образити" колишню метрополію, - цілком закономірна для генези Зеленського. Саме з цих причин Зеленський у своїх спічах акуратно оминає періоди, постаті і дійові сили національно-визвольних змагань, загортає їх у папірчики евфемізмів або ж просто замовчує. УНР, ЗУНР, УПА, Петлюра, Скоропадський, Бандера, - цього не почуєш з уст новонаверненого патріота, бо ж раптом його виборець неправильно зрозуміє і образиться… Пантеон "зелених" героїв і постатей минулого обмежується дозволеними "цекакапеесесівськими" прізвищами – Хмельницького, Гоголя, Корольова, Вернадського…
Ба більше, маю підозру, що Зеленський як початківець-автократ волів би, аби історія починалася з нього. Саме тому, у тій же радянській стилістиці гігантоманії та вдаваної масштабності, він та його режисери пробують підмінити поняття реформ і рутинної роботи проєктами "Великого будівництва", "Великої реставрації" тощо.
Саме тому він вигадує на свій смак і ранжир "національні легенди", хоча, заради справедливості, люди з цього списку гідні пошанування та відзнак. Але, якщо по-чесному, справжні національні легенди залишилися обабіч цього реєстру. Навіть офіційна церемонія нагородження під час параду з нагоди Дня Незалежності перетворилася у дивний вінегрет. У країні, що восьмий рік воює з одвічним агресором, ордени, медалі та відзнаки головні її герої – воїни – отримували упереміж з акторами, м'яко кажучи, розважальних жанрів. Якщо Зеленський вважає себе винахідником у такому підході до оцінки минулого і сучасного, то мушу його розчарувати. Він мав набагато вправнішого "попередника" – одіозного Дмитра Табачника.
Саме через пострадянську ідентичність "непересічного лідера", цілком у дусі сталінських чи брежнєвських "п'ятілєток" прозаїчні питання судової реформи чи антикорупційної діяльності у Зеленського перетворюються у "боротьбу"-компанійщину – з олігархами, корупціонерами, і що цікаво (тут процитую його недавнє одкровення) "політичними залишками, які намагаються перешкоджати". Рутина, щоденна робота з будівництва держави, зміцнення її оборонної та безпекової складових не дає потрібного популістові хайпу, зрештою, не під силу для випадкових, часто нефахових і безпорадних учасників його "кварталу".
Популіст, який вже відверто заявляє про свої амбіції піти на другий термін, може скільки завгодно приміряти на себе тогу в барвах національного прапора. Але от біда, - вони не гармоніюють з його справжнім сценічним амплуа блазня. Зрештою, не пасують йому, як вигадана "зеленими" невігласами "корона Ярослава Мудрого" не пасує на лубковому "великому гербі" України, намальованому "геральдистами" з Банкової. Малоросові, мабуть, не відомо, що князь Ярослав не носив жодної корони…
