На початку XVIII ст. Запорозька Січ, ця «мала Українська держава, що спиралася на військову організацію», як визначив її історик Омелян Терлецький, все частіше ставала в опозицію до гетьманської влади. Замість того, щоб діяти в єдиному руслі суспільно-політичного згуртування українців у справі національної автономії, «низове товариство», головним чином відстоюючи власні «давні» права і привілеї, своїми нерідко непродуманими діями провокували уряди Речі Посполитої, Туреччини, Кримського ханства, Швеції та Росії до активізації застосування різноманітних санкцій, спрямованих проти «малоросійської» державності. Також існувало й об’єктивне протиріччя: «хліборобській» частині населення Гетьманщини вкрай необхідні були стабільні мирні умови життя для господарської розбудови. Січ же в силу своєї соціально-економічної й політичної суті представляла певною мірою демократичну інституцію з анархічними тенденціями і потребою періодичних військових походів (посезонні промисли низовиків, та й то не всіх, зрозуміло, аж ніяк не могли повністю забезпечити повноцінне матеріальне їх існування). Крім того, Запорожжя у зв’язку з виробленими віками традиціями продовжувало давати притулок усім бажаючим, траплялось і особам, які, м’яко кажучи, були не в ладах із діючим тоді офіційним законодавством. А це січовикам не додавало авторитету. Про них поширювали Крамольні чутки, а справжні злочинці й шахраї прикривались їх іменем. Про це, зокрема, йшлося в «Просительной грамоте» кошового отамана Петра Сорочинського до царя від 29 травня 1707 р.: «...С великим нам, войску, зело утесненіем и жалостію, и неменьше о том соболезнуем сердцем, что того прошлого году, собравшися некоторое своевольство от разных краев, то от стороны Волоской, то от Дону, то из москалей, некакіе, по разным местам, гуляючи по степям, несносные бедным людем чинили по дорогам шкоды и здорства; а где только затеют, либо в стороне Крымской шкоды, либо на трактах разбой учинят, все отзываючись запорожскими козаками, нас, войско, невинне обезславляют и пред всем светом оглашают, чрез что нам не токмо чинится недобрая слава пред многими, но и Вашего Царского Величества на нас воздвизается гнев». У відповідь на це козацька рада змушена була прийняти спеціальне рішення: «По разгнаніи убо того своевольства у нас, войска Запорожскаго, такій учинен есть совет и постановленіе, дабы от сего часу между нашего войска нигде и наименьшей не смел всчиняти своевольства и преступства, дабы вновь какая, сей подобная вышереченная, на наше войско паки не нанеслась потварь». Проте навіть такі суворі постанови докорінно справу змінити вже не могли.
Особливо трагічно, через самодержавну політику Петра І, складалися стосунки з низовиками в І. Скоропадського. На Січі дещо прохолодно сприйняли звістку про обрання нового гетьмана. Певною мірою запорожців образив сам факт, що їх представників не запросили на елекцію до Глухова на початку листопада 1708 р. Офіційно ж влада керманича Гетьманщини поширювалася і на Запорожжя. Перебуваючи в Україні, цар 5 січня 1709 р. у Сумах підписав грамоту «в Сечу Запорожскую к кошевому атаману и ко всему поспольству», в якій наказувалося низовикам «по всегдашней верности своей» до російських володарів бути «гіослушними», також І. Скоропадському. Керівник Посольського приказу граф Г. І. Головкін переслав її гетьману. При цьому він радив тому чинити з нею на власний розсуд: відправляти до запорожців чи ні. На думку царського сановника, «той грамоты посылать ныне не потребно», бо ось-ось мало вирішитися питання із Січчю.
Проте сам гетьман хотів мати із Січчю більш-менш добрі стосунки, прагнув використовувати запорожців як в інтересах України, так і Росії. З цією метою він послав на Запорожжя полтавського полковника Івана Черняка з козаками Семеном Васильєвим і Григорієм Савіним. Ті прибули до місця призначення надвечір Різдва Христового 1709 р. Посланці передали козакам листа від Скоропадського з відповідним змістом, який «радо» прийняли на раді з отаманом на чолі та прочитали «пред всем войском вслух». Потім відправили посланців «прочь» на постоялий двір. За традицією, кошовий і тамошній суддя кинули на землю свої шапки, поклали на них «трости свои войковыя» та стали очікувати, що скаже громада із приводу почутого. «Товариство» висловилося за те, що не хоче «служити» І. Мазепі, а царській величності. Тоді козаки підняли з землі регалії військової влади і «паки насильно» повернули старшинам. При цьому кошовий всім кланявся і промовляв: «зело де добро». Здавалося б, справа була вирішена цілком позитивно.
Незабаром гетьманські посланці під головуванням І. Черняка з листами «про дружні наміри» від свого керманича подалися до кримського хана (щоправда, перед тим низовики прочитали ті послання на раді й переконалися, що проти них там нічого не планується). Хана на місці не виявилося, тому їх прийняв його син — Батир-Гірей. На зворотному шляху «посольство» знову завернуло на Січ, «где их кошевой атаман принял ласково, и при отправленіи их говорил, чтоб они, козаки, донесли господину гетману, дабы он к ним прислал клейнот войсковых сколько-нибудь, понеже обыкновенно прежніе гетьманы при полученіи гетманства клейноты к ним в знак своей ласки присылали, а сей де к нам ни одного лоскута не прислал». Також запорожці «по прежнему их прошенію» наполягали на знесенні містечка Кам’яний Затон і Самарських «городків», які нібито обмежували їх «вольності». За те все вони обіцяли піти на службу його царської величності, «где повеленіе будет, хотя до последнего человека».
І дійсно, на той час із Січі в Переволочну вирушило близько 1,5 тис. кінних низовиків та ще 3-4 тис. чол. готувалось до походу «с охотою... служить его царскому величеству в случение к гетману Скоропадскому».
Ці події відбувалися в січні місяці. Однак вже на початку лютого ситуація змінилася на гірше. У листі переяславського полковника С. Томари до коменданта М. Сухарева від 13 лютого 1709 р., зокрема, йшлося про те, що напередодні, коли І. Черняк у супроводі кримських татар був на Січі, останні обмовили полковника: ніби той ганьбив у Криму запорожців і переконував тамошніх володарів не йняти віри їм і ні в чому не слухати. Тоді розлючений кошовий Кость Гордієнко, «бросяс за саблю», мало не стяв голови Черняку, але курінний отаман притримав його за руку. Проте надалі Гордієнко не заспокоївся: схопив залізний пернач, збив з ніг гетьманського посланця і бив доти, «поки хотів». Потім ледь живого закував того в ланцюги. При цьому погрожував і Сухареву, аж «зубами скреготав», промовляючи, «что нигде моих рук не уйдет, я ево сам срублю, ибо перво был под царем, а потом передался к шведу и там, присягнув, и солгал, паки до Москвы пришол и много Украине помешав, речи и людей помучил и погубил за Днепром». Черняка ж кошовий відправив до І. Мазепи.
Майже відразу потому Скоропадський пише листа до кн. О. Меншикова, якого читав і Петро І, де крім іншого звинувачує запорожців у всіляких злочинах і радить докласти зусиль, щоб змінити кошового отамана.
У березні 1709 р. стало відомо, що Гордієнко в Гетьманщині має багато прихильників. Наприклад, чигиринський сотник Невінчаний закликав місцеве населення допомагати низовикам і організовував напад на козацькі загони, надіслані в місто гетьманом. З метою упередження подальших ворожих дій січовиків, а також на прохання деяких городян, чигиринським полковником було призначено Гната Галагана.
Після відвертої «зради» та переходу К. Гордієнка на бік І. Мазепи і Карла XII 28 березня, Меншиков сповіщав 9 квітня з Харкова Скоропадського: «... є. ц. в. приказал мне к Вам писать, чтоб Вы по своей прежней верности согласилися и обрали в Сечи другаго доброго кошеваго, и учинив присягу, чтоб оную и некоторых полковников, или иных знатнеших Ваших старшин на резеденцію сюда прислали для лучшей Вашей в том верности. А которые противники и в измене сей себе сказали, и тех прикажите ловить и во свидетельство Вашей верности сюда к нам присылать». Отже, можемо констатувати: по-перше, навесні 1709 р. царський уряд фактично не довіряє ні гетьману, ні його старшинам; по-друге, для гарантії безпеки з їх боку, Петро І наказав утримувати заручників з «знатнейших»; по-третє, доручено Скоропадському організувати перевибори кошового на Січі (ніби він те міг здійснити!).
Разом з тим, захоплені в полон у Нових Санжарах запорожці 11 квітня свідчили, що між ними немає згоди і «чинится немалая распря», бо одні хочуть пристати на бік Москви, інші — Швеції. Хитрі вояки розраховували так: «... Как увидят, ежели Москва побьет где шведов, то они пойдут на сторону московскую, а буде шведы побьют, то на шведскую».
У травні Петро І вирішив остаточно розправитися з непокірним «плем’ям» на Січі. За його наказом туди був направлений полковник Петро Яковлєв із загоном війська. Дорогою той розорив містечка Келеберду і Переволочну, де засіли запорожці. Підійшовши Дніпром до Січі, Яковлєв за допомогою козаків Гната Галагана взяв її штурмом. Укріплення зруйнували, а багатьох полонених стратили. Отже, Чортомлицька (або Стара чи Базавлуцька) Січ перестала існувати: «зостало Запорожье пусто». Ці землі приписали до Миргородського полку. Репресій зазнали також і запорожці, які на той час знаходились на промислах.
В грамоті до наказного кошового отамана Кирика Конеловського і всього Війська Запорозького від 17 травня 1709 р. цар так пояснив причину цих заходів: 1. Незважаючи на його, великого государя, грамоти, розпорядження кн. О. Меншикова та листи гетьмана, що надсилались у Кіш з вимогами не підтримувати «вора-изменника» І. Мазепу та Карла XII і обрати іншого кошового замість К. Гордієнка, відповіді й виконання «не учинено». 2. Посланців від уряду низовики «виловлювали», били і відправляли до Мазепи.
26 травня Петро І видав маніфест, у якому проголошувалося про ліквідацію Січі й заборонялося запорожців пропускати в межі Російської держави, за винятком тих, хто йтиме з повинною і без зброї малим числом. Того ж дня граф Г. Головкін у листі з обозу під Полтавою дав розпорядження І. Скоропадському «универсалы объявить и приказать прочесть публично генеральной старшине и полковникам и всему войску, при вас обретающемуся, тако-ж послать регименту своего в полки и в городы, дабы всяк знал, что те изменники и бунтовщики запорожцы сами своей погибели виновны. А ради лучшаго о том известія всему малороссійскому народу... тех универсалов несколько сот напечатать...».
Сам же гетьман проявив надто доброзичливе ставлення до Г. Галагана. Родинний архів Галаганів містить чимало універсалів, виданих як останньому, так і його близьким Скоропадським на володіння селами, млинами, посполитими і т. д.
Подальші взаємини між запорожцями та І. Скоропадським розвивалися не кращим чином. У 1710 р. гетьман ще раз звертався до них, закликаючи підкоритися йому і пристати на бік російського царя. На що кошовий отаман Йосип Кириленко «зо всем старшим и меншим товариством войска запорожского, на низу Днепра знайдуючогося» відповів 2 червня того ж року довгим гнівним листом, де, по суті, виклав політичне кредо низовиків на той час. Насамперед, Скоропадського вони величали гетьманом не українським, а «московським», якого ні самі, ні через посланців своїх чи «писмо войсковое» на той уряд не обирали. Про саме обрання зазначили, що відбулося те «под мушкетами московскими внутрь города Глухова, якових взапертю при лицу его царского величества, а не в полю и не чрез волное по правам войсковим избраніе». Тобто, з їх боку воно не вважалося дійсним. Також наголошувалося: гетьману Україна не належить, «леч там князь Голицын, воєвода кіевскій, власть свою московскую совершенно распространяет, немилостивые здирства и тяжести людем бедним наносит». Влада гетьманська, крім титулу, під собою нічого не має — одна фікція. Про політику Скоропадського щодо Росії сказано так: «...Сам доброволне шію свою в ярмо тяжкое московское отложилесь и отчизну нашу во оное впрягаешь, да и нас, еще последних за права и волности крепко зоставляючихся, наущенній прелести московскими, хощишь не тил ко тим же игом тиранским принудити леч и до конца погубити, и не диво, албо вем, хто тонет, тот и инших в тую ж пагубную тоню за собою тягнет». Отже, запорожці добре розуміли, що через політику Петра I «вольностям» українців приходить кінець і не без участі Скоропадського! Протистояти цьому, на їх думку, могла Січ, опираючись на попередню політику гетьманів, зокрема Б. Хмельницького та І. Мазепи, зорієнтовану на спілку з «найяснейшим» королем шведським і «панством кримським», проти «ярма ляцкого». Одну із причин руйнації в Україні низовики вбачали у «властолюбстві» й продажності лівобережних старшин, їх непатріотичності. Особливо «дісталося» миргородському полковнику Д. Апостолу, який «войско запорожское, рожними намовами против Москвы побуждал», а потім «кривоприсяжною душею хитростно» від І. Мазепи на царський бік перекинувся та інших за собою «в тую же пропасть потяг и здрайцею губителем отчизны зостал». Цікавим у листі є те, що козаки дуже чітко розуміли «неприродність» свого становища в Російській державі, заперечували взагалі доцільність підпорядкування України Московії. З цього приводу вони риторично запитували гетьмана: «... Ваша милость, того добре не знаешь, же московскіе монархы от початку козацкого народу и владенія каганов1 козацких аж до Хмельницкого николи нам не бывали природними панами, леч ми яко сами добровольне без жадного насилія, для заховання прав и волностей наших поддались под оборону царскую, так явное тих же прав и волностей наших видячи зламане, и ухилилися от оной, для чого не належало б Москвы (-ве) нам, неприродным своим и незавоеванним подданним, з голов, рук, ног и спин неслиханным не тилко в христіянстве, леч и в поганстве мучительством шкури обрати2 и инними нещисланими тиранскими смертми братію нашу губити...». Далі вони звертають увагу на те, що разом з городовими козаками без платні вірою та правдою служили російським монархам. А в них землі одібрані, «волніе здобычи» заборонені, платні не виплачено, а їх самих «в каторжную работу заневолили», для зменшення кількості «по Инфлянтах, по Казанях, по Полщи и по Литве» запропастили, «других до последнего знищеня» припровадили. Мазепу ж, на погляд запорожців, безпосередньо штовхнули на виступ проти Москви «внутрь Украйни грабительства, разоренія и кгвалти3, забойства смертніе, побори з старшины, Козаков и посполитих людей немилостивые, неисповедиміе, вьімислніе долегливости4 и тяжести городам и селам...». Ще багато чого було закинуто гетьману.
1 Тут: керівників.
2 Тобто: облупити, обідрати.
3 Тобто: облупити, обідрати.
4 Утиски.
Що ж далі? Низовиків, які не корилися і брали участь у татарських нападах на українські землі, жорстоко карали. Наприклад, з листа Головкіна до Скоропадського від 14 вересня 1710 р. довідуємось, що захоплених у полон козаків миргородським полковником перший наказав усіх «казнить смертью иным в страх». Щоправда, це не завадило гетьману через кілька днів написати у Кіш черговий «увещательной» лист.
Проте, незабаром гетьман разом з генералом Іваном Бутурліним, який очолював вісім полків російської армії, біля Кам’яного Затону (район впадіння р. Кам’янки в Дніпро) за наказом царського уряду знищив Січ, побудовану незадовго перед тим запорожцями. Це змусило козаків уже вкотре шукати нового місця мешкання в межах території, підвладної кримському ханові. Там «низове товариство» розмістилося в урочищі Олешки біля Кардашинського лиману, на південь від впадіння Інгулу в Дніпро (на території сучасного м. Цюрупинська Херсонської області).
У липні 1713 р. І. Скоропадський сповістив барона П. Шафірова про новий напад кримчан і «гультяйства запорожского» з ватажком Алістратенком під містечком Царичанка на березі Орелі й захоплення ними кількох тамошніх женців. На що той 9 серпня відповів: царські посли вже неодноразово звертали увагу вищої влади Оттоманської Порти на неприпустимість, «за учиненіем мирних договоров» між Росією та Туреччиною, подальших збройних нападів на «малоросійські» міста. Однак султан і візир із цього приводу обмежувалися лише погрозами низовикам і татарам такого не робити «под жестоким наказаніем».
Проте така боротьба, яка супроводжувалася перемогами то про-, то антиросійської партії, поступово згасала сама. Окремі січовики невеликими групами потроху поверталися в рідні місця. У 1714 р. замість «непримиримого» К. Гордієнка кошовим отаманом було обрано найповажнішого серед січовиків прихильника зверхності Московії Івана Малишевича. Він звернувся до царського уряду із проханням дозволити йому з військом повернутися назад. Небажання Петра І ускладнювати стосунки з Портою зумовило негативну відповідь царського уряду. Тоді 3,5 сотні запорожців самочинно перетнули кордон і зосередилися в північних районах Гетьманщини під Глуховом і Конотопом. Центральна влада погодилася на це неофіційно, але встановила за прибулими пильний нагляд. Надалі питання про повернення запорожців з Олешківської Січі мало якось вирішуватися. Це розуміли і гетьман, і цар. Деяким із них навіть обіцялося від імені Петра І, «что вины их будут отпущены, и ежели прибудет их сот до пяти или больше, то со оными как поступать определить бы его царского величества указом». Передбачалось січовиків углиб України не пускати, а селити недалеко від «великоросійського» кордону і стежити, щоб «от них какой противности» не виходило. Про це йшлося в листі графа Г. Головкіна до І. Скоропадського від 11 квітня 1714 р.
Однак до розв’язання проблем, пов’язаних з січовиками, було ще дуже далеко. Восени того ж року, дещо передчасно, новим кошовим став Василь Иосифович (Иосифов). Він продовжив пошуки шляхів повернення «под високую руку царского величества». Про це дізнався хан і побажав, щоб козаки вийшли на Каланчак і склали йому присягу на вірність. Крім того, татари перекрили їм усі виходи до Дніпра і зажадали високого мита від рибалок. Обурені січовики знову послали прохання до Петербурга.
Тим часом П. Орлик, перебуваючи в Адріанополі, уважно стежив за розгортанням подій у Січі, бо неабияк розраховував на цих козаків при здійсненні власних політичних намірів і закликав їх не схилятися до Росії.
Незабаром гетьман передав у столицю Російської держави листа січовиків ще й додав від себе особисто прохання на дозвіл «торговим» і «промисловим» людям Гетьманщини їздити для торгівлі в Крим, добувати там звіра й рибу, а звідти пропускати козаків з сіллю та рибою.
На що 10 лютого 1715 р. одержав відповідний царський указ, яким, у першу чергу, передбачалося таке: пробачення вини тільки тим козакам, які «покаялися»; повернення їх у місця попереднього проживання; гарантія, що не будуть покарані й відправлені в заслання; надання старшинам «знатних» урядів, згідно з їх соціальним і майновим становищем, «вірності» і наявністю належних посад у полках: дозвіл на торгівлю з Кримом, але не низовикам- «зрадникам» (тобто тим, які залишилися на антиросійських позиціях); заборона гетьману вести приватне листування з останніми, а про їх звернення до нього повідомляти до вищих інстанцій; у випадку виникнення конфліктів «малоросів» із запорожцями доводити до відома київського губернатора.
У березні того ж року гетьман знову порушив клопотання щодо січовиків і звернувся із цього приводу до кн. Д. Голіцина. На що той відповів спеціальним листом з неприхованим роздратуванням: «Писали.., что прибыл к Вам в Глухов из Сечи Запорожской писарь Рагуля от новаго кошеваго Васілія Іосифова с обьявленіем о прихильности запорожцев под протекцію є. ц. в.; також изволили писать о малороссійских купцах, добы позволено было им с незаповедными мелкими товарами ездить в Крым, також и крымцам торговым людям в Малороссію с товарами ж. И на оное Ваше доношеніе о пріеме тех запорожцев и о пропуске купецких людей, каков указ учинен, також и о непропуске с сей стороны Днепра жителей малороссійскаго народа на ту сторону Днепра для поселенія, також и в те места, которые по тракту туркам уступлены, о непропуске ж великороссійскаго народа; и о том, ц. в. грамоты... из посольского приказа посланы. Изволь... чинить по тому е. ц. в. указу».
Однак, коли І. Скоропадський наказав купцям, що їздили торгувати до південних областей, обминати Запорожжя, то тамтешні козаки почали жорстоко мститися, нападати і грабувати торговців поблизу своєї території. Хан підтримував їх у цьому. Ситуація з олешківцями знову загострилася. Взагалі ж «вільне мандрування» колишніх січовиків у «турецькі області» заборонялося. Г. Головкін у листі до гетьмана із Санкт-Петербурга від 6 квітня 1715 р. наказував: «... Людей, которые были в измене, и хотя пришли с повинною и в верности учинили вновь присягу, на Запорожье и в Крым и никуда в Турецкую область ни для чего и ни под какими претексты отнюдь не отпускали, и к тому еще приказали за ними прилежно смотреть, дабы они своевольно такожде в тамошніе край не ездили; ибо довольно им той милости царскаго величества, что вины отпущены, и велено жить по прежнему в домех своих». Проте такого роду царські укази, постанови російських урядовців і гетьманської влади не виконувалися козаками, через що вони знову наражалися на всілякі неприємності.
17 січня 1716 р. Д. Голіцин знову вимагав від Скоропадського заборонити проїзд «малоросійських обивателів» на Запорожжя, щоб ті не вели там «торговий промисел» і «ні для чого» іншого під загрозою «жестоким наказаніем и отнятием всего того, с чем кто куда дерзнет поехать». Проте за хабарі старшини, в тому числі полковники та сотники, дозволяли бажаючим їхати на Січ «купами, многолюдством, человек по сту, и по двести, и по триста».
При цьому нічого не допомагало січовикам, навіть клопотання П. Орлика перед монархами багатьох країн, окрім ненависного йому царського уряду. «Я кож и упросивши у королевскаго величества шведскаго причинных за собою листов и за вашими милостями, добрыми молодцами, — читаємо в листі П. Орлика до запорожців від 11 січня 1721 р., — до цесарскаго величества христіянскаго, до королевскаго величества англинскаго, до королевскаго величества польскаго, также до Блистательной Порты Оттоманской, до наяснейшаго хана, его милости и до иных, выехал я щасливо из Штокголму 11 октября, и переправившися Божію помощію чрез море, а Прибывши в Немецкую землю, поотсылал те все письма при моих листах до наяснейших монархов христіянских, одни з Ганноверу, з дедичного княженія королевскаго величества англинскаго, а другіе отсель, из Шліонска и города Бряцлавля, где прибыл я сего настоящего году, 8 января, до Наяснейшей Порты Оттоманской лист причинный королевскаго величества шведскаго, и до наяснейшего везиря, при себе еще удержал, ожидая лист, также причинный, от королавскаго величества англинскаго до Наяснейшой Порты Оттоманской, который когда отберу, не омедля с ним и з листами королевскаго величества шведскаго, отсель туда, куда надлежит, поспешу...». Єдиною вимогою П. Орлика до запорожців було те, що вони «абысте в хвалебном своем взятіи статечно и постоянно знайдуючися, на жадные московскіе прелести и не подлинное надеяніе, ушей своих не преклоняли, и сердце мужественное от оных отвращали; зде же если бы не дай, Боже, непріятель прелести своими вашей милости, добрых молодцов, войско Запорожское, уловил и до своей стороны и соединенія потягнул, подлинно б народ весь погубили, в вечную неволю оных и себе самих отдалы, и перед целым светом нестаток свой наказали, чего яко нигде по Ваших милостех, добрых молодцах, войску Запорожском, милой братіи моей, не сподеваюся...».
На початку 20-х років напруження в стосунках січовиків і ханської влади зростало. Враховуючи це, Ібрагім-паша під час російсько-турецьких переговорів у 1722 р. порушив питання про можливість повернення перших у межі Гетьманщини. Однак це тоді так і залишилося невирішеним. Лише у 1734 р. здійснилося бажання запорожців повернутися в рідні місця.
